Глава 2

Наступного дня Катерина прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник. За вікном було сіре небо, на підвіконні лежала вузька смуга світла, а телефон, залишений біля ліжка, мовчав. Вона простягнула руку й перевірила повідомлення, хоча вже знала, що нічого нового там не буде.

Жодного дзвінка від Кая. Жодної звістки від детектива.

Катерина відклала телефон і кілька хвилин лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Сон не приніс полегшення. Їй знову снилося, що вона телефонує братові, чує гудки, а потім з'єднання обривається саме тоді, коли хтось нарешті відповідає.

Вона не любила сни. Не тому, що вірила в їхнє значення, а тому, що після них важко було повернутися до звичайного життя.

На кухні вона поставила кавоварку, але, поки готувався напій, уже встигла переглянути листування з Каем. Зупинилася на старому повідомленні, де він надсилав їй посилання на свою пісню. Під ним досі не було відповіді.

Катерина заблокувала екран.

Сьогодні потрібно було зателефонувати ще двом його знайомим, перевірити одну адресу й написати детективу. Вона подумки повторила список, наче від цього справи ставали зрозумілішими.

Після душу Катерина вдягнула темні джинси, светр і пальто. Волосся зібрала в недбалий хвіст. Перед виходом затрималася біля дзеркала, розглядаючи темні кола під очима.

— Вигляд у тебе чудовий, — сказала вона сама собі без найменшої усмішки.

Кава залишилася недопитою.

Вона вийшла з дому й попрямувала в бік центру. Спочатку йшла швидко, подумки перебираючи можливі запитання для людей, яким збиралася телефонувати. Та біля перехрестя раптом зрозуміла, що звернула не на ту вулицю.

Або саме туди, куди хотіла.

Катерина зупинилася, подивилася на дорогу попереду й насупилася. Вузький прохід між старими будинками виводив до невеликої вулички, де напередодні вона побачила крамницю з дерев'яною вивіскою.

Вона могла розвернутися. Ніхто не змушував її йти далі.

Проте Катерина рушила вперед.

Просто подивлюся ще раз, — пояснила вона собі.

Їй не подобалося, що ця думка взагалі виникла. У неї був зниклий брат, якого потрібно знайти, а вона витрачала час на магазин із ляльками. Доросла людина мала б розуміти різницю між важливим і випадковим.

Та вчорашній образ ніяк не відпускав її.

Не сама лялька. Катерина бачила сотні ляльок у дитинстві, а згодом — у вітринах магазинів. Її зачепило щось інше: нахил голови, знайомий силует, відчуття, ніби вона впізнала людину, якої там бути не могло.

Вона не вірила в прикмети, знаки долі чи містичні збіги. Усе це здавалося їй способом пояснити те, чого люди не могли зрозуміти. І все ж розум не заважав їй повертатися думками до тієї вітрини.

Крамниця з'явилася за поворотом.

Дерев'яна вивіска трохи похитувалася від вітру. За тонкими фіранками горіло тепле світло. На склі лежали відблиски сусідніх будинків, тому спочатку Катерина бачила лише власне відображення — бліде обличчя, темне пальто, напружені плечі.

Вона підійшла ближче.

Лялька стояла на тому самому місці.

Темне волосся, світла сорочка, темні штани, маленькі черевики. Голова була трохи нахилена набік.

Катерина вдивлялася в неї довше, ніж збиралася. Тепер, коли вона прийшла сюди вдень, усе мало б здаватися звичайнішим. Лялька не рухалася, не змінювала виразу обличчя, не робила нічого, що могло б пояснити її дивне враження.

Просто тканина, нитки й наповнювач.

Вона навіть усміхнулася власній дурості.

— Ну що ти від мене хочеш? — тихо запитала вона.

Перехожий, який саме проходив повз, кинув на неї швидкий погляд. Катерина відвернулася, удаючи, що розглядала вивіску.

Вона вже збиралася йти, коли помітила, що двері крамниці трохи прочинені. Зсередини долинув тихий дзвін, ніби хтось торкнувся маленького металевого предмета.

Катерина подивилася на ручку дверей.

Можливо, варто було просто зайти. Запитати, хто зробив ляльку, скільки вона коштує, чому власниця вирішила виставити саме її у вітрині. Звичайні запитання, на які мали бути звичайні відповіді.

Вона не збиралася нічого купувати.

Катерина поправила ремінець сумки, піднялася на одну сходинку й потягнула двері на себе.

Над входом озвався маленький дзвіночок.

Із глибини крамниці хтось відповів:

— Зараз, хвилинку!

Двері зачинилися за Катериною, відрізавши її від вуличного шуму. 

Усередині було тепліше, ніж вона гадала. Після прохолодної вулиці це відчувалося особливо виразно. Катерина розстебнула пальто й затрималася біля входу, даючи очам звикнути до приглушеного освітлення.

Крамниця виявилася просторішою, ніж здавалося ззовні, хоча вільного місця тут майже не залишалося. Вузькі проходи утворювалися між дерев'яними стелажами, заставленими коробками, старими книжками й невеликими декоративними речами. На стінах висіли пожовклі фотографії в темних рамках. Деякі з них були настільки вицвілими, що обличчя людей на них перетворилися на нечіткі плями.

Ляльок було багато.

Вони сиділи на полицях, стояли в скляних шафах, визирали з-за вазонів і старих скриньок. Більшість були зроблені з тканини: із м'якими обличчями, вишитими очима та акуратно пришитим волоссям. Одні нагадували дітей, інші — дорослих жінок у старомодних сукнях. Кілька ляльок були вдягнені в чоловічі сорочки й темні штани.

Катерина повільно провела поглядом уздовж полиць.

У звичайному магазині іграшок усе це здалося б їй милим, навіть трохи кумедним. Тут же ляльки виглядали інакше. Не страшними — радше надто індивідуальними. Кожна мала власний вираз обличчя, і жоден не повторювався.

Одна усміхалася, трохи схиливши голову до плеча. Інша дивилася просто перед собою з такою серйозністю, ніби її щойно образили. Маленька лялька в синій сукні сиділа на краю полиці, звісивши ноги, а її долоні були складені на колінах.

Катерина затримала на ній погляд, потім похитала головою й рушила далі.

Треба менше спати й більше займатися справами, — подумала вона.