Глава 5

– Це наш із тобою перший сімейний вихід у світ (вірніше, вже в темряву ночі), – хмикнув Максиміліан, киваючи охоронцю біля входу (тому самому, який був у гарбузовому костюмі і прийняв у Єви пароль на вхід).

От тільки зараз, коли місто майже повністю накрили сутінки, дівчина побачила, що очі людини-гарбуза світяться потойбічним вогнем… зовсім як у блукаючого Джека, душа якого так і не знайшла спокою і продовжує тинятися світом. Градус хвилювання Євангеліни значно зріс. Господи, це скільки ж зараз справжнісіньких монстрів блукає землею під виглядом ряджених?! І люди про це навіть не здогадуються!

– Невже ніхто нічого не помічає? – це актуальне питання так і рвалося назовні.

– Люди бачать тільки те, що хочуть бачити, і відкидають усе, що не вкладається в їхню обмежену картину світу, – знизав плечима чоловік і привів дівчину на задній двір за клубом, де в цей час було безлюдно і можна було без стороннього спостереження спробувати осідлати мітлу. Хоча Єва все ще сумнівалася, що в неї це вийде так легко.

Але ні, все вдалося набагато легше, ніж вона побоювалася. Залізши на незвичайний транспортний засіб, Євангеліна, дотримуючись вказівок відьмака, міцно вхопилася за ручку, відштовхнулася посильніше… і, слідуючи на невідомою силою, злетіла, насилу утримавшись від того, щоб не заверещати від емоцій. Виникло відчуття, наче мітла сама знає, що саме потрібно робити, так що дівчині залишалося тільки триматися міцніше і, беручи приклад з чоловіка, що летів поруч, намагатися отримувати від процесу задоволення.

– Ну як? – нахилився до неї Максим, коли вони пролітали над парком, майже зачіпаючи верхівки дерев.

– Здається, я зараз упаду! – Єва відчула, що починає зісковзувати.

– Не впадеш, головне – тримайся сильніше, – крикнув він. – В іншому сила допоможе. Але раптом що, не бійся, я тебе підхоплю.

І Євангеліна трималася, поступово звикаючи до відчуттів і запевняючись, що так, її новонабута сила резонує з мітлою, ніби дає їй необхідні команди, і та слухняно лавірує між деревами.

– Давай трохи підвищимо ставки! – запропонував чоловік-екстремал і став набирати висоту.

Єва машинально наслідувала його приклад, намагаючись не відставати від Макса, який тримався на мітелці настільки впевнено, ніби польоти для нього звичайнісінька річ, а Черниш продовжував сидіти на плечі господаря як приклеєний, і тільки його пухнастий хвіст майорів на вітрі.

Поступово страх Єви переріс у надзвичайне захоплення. Вона все впевненіше трималася на мітлі і більше не хотіла знижуватися. Вони на пару з відьмаком літали над деревами і щасливо сміялися, відчуваючи вітер у вухах. А потім старанно відловлювали надто пустотливу нечисть, яка реготала і завивала, наводячи жах на шанувальників вечірніх прогулянок.

Дорогою їм зустрічалися все нові і нові ряджені, які насправді виявлялися справжніми жителями потойбічного світу. Балакаючі скелети, мумії, гарбузи на ніжках, привиди, зомбі, тисячолітні вампіри, вовкулаки та інші перевертні... І як тільки інші не помічають, що все це зовсім не костюми?!

А потім Макс їй розповів, що вона бачить справжню природу цих створінь саме тому, що тепер має відьмачу силу. Для пересічних людей вони так і залишаються просто рядженими. І Євангеліна відчула приплив радості, що тепер знає і бачить більше, ніж інші, і здатна допомогти там, де звичайна людина впоратися не може.

На небі панував повний місяць, освітлюючи околиці. Єва, нітрохи не втомившись, готова була розважатися до ранку і почувала себе чудово, поки не помітила, як один із перевертнів, прикинувшись величезним собакою, заманював у ліс хлопчика років десяти. З висоти їй було видно, що на найближчій галявині чекає ще троє його волохатих родичів. Все всередині дівчини збунтувалося, відьомська сила просто кричала, що дитиною збираються повечеряти.

– Максиме, туди! – покликала вона і, ні секунди не роздумуючи, змінила траєкторію, кинувшись на допомогу.

– Стривай! – долинуло їй услід. Але куди там, мітла, яка, здається, і сама була не проти розігнати волохату братію, нестримно несла її геть. Тим паче хлопчисько вже опинився на галявині і тепер розгублено оглядав не лише трьох напівлюдей-напіввовків, а й того «песика», який його сюди привів, а тепер теж набув напівлюдського-напівзвірячого вигляду та скалив зуби.

– Гей, а ну стійте! – крикнула дівчина, йдучи на різке зниження, через що не втрималася на мітлі, не вчасно відпустила руки і таки приземлилася в найближчі кущі. Благо відьмача сила таки допомогла не покалічитися, тож вдалося відбутися лише парою подряпин.

 – О, дивись, відьмочка! – один із перевертнів указав на Єву, що вилазила з чагарника.

– Ага. З тих, які нас ганяють щороку… – кивнув другий.

– То, може, ми… теж її поганяємо? –посміхнувся ікластою пащею третій.

– Ех, малий того, зомлів. А я думав, що хоч поверещить трохи, – поскаржився четвертий, який сюди дитину і привів.

Шкодуючи, що Максим більше її не обіймає, даруючи відчуття впевненості, і що його взагалі немає поряд (куди він взагалі подівся, скажіть на милість?!), Євангеліна спробувала впоратися з переляком і розібратися сама. Так, вона тепер теж відьмочка, значить, якщо що, зможе вирішити проблему самотужки, сила-то є. Треба тільки навчитися нею користуватися…

– Я сказала вам відійти від дитини!