НОВОРІЧНА КАЗКА

У цих краях ніколи не буває справжньої білосніжної зими! Вона настає лише за календарем і дні крокують собі до весни, з дощами, під сірим похмурим небом.

Ще одна сумна ніч добігала кінця. Навколишній світ тихо відпочивав, щоб прокинутися вранці й піти виконувати буденні справи. Але Соломія лежала без сну і, вдивляючись у морок стіни вкотре думала непереборну думу:

«Навіщо я караюся так далеко від дому? Мама з бабусею старішають на самоті й журяться за мною. А я сиджу тут серед війська, що поневолило чужу країну. Мабуть, доля пожартувала заславши мене через ганебний сором саме в ті краї, котрі захищав тато. Він загинув аби ці люди були вільними. Та зажерлива нечисть не дає їм продихнути.

Кинути все, поїхати додому й жити як-небудь, без мети. А як же Він? Ті вдумливі неповторні очі, що дивляться в глибину душі та немає від них ні ліків, ні жодного спокою. Але ж Він не мій! Чому я вдруге потрапляю в пастку забороненого світу і намагаюся відібрати чуже? Клявся вирішити й повернутися швидко і де ж Він тепер? Може всі вони однакові? Та коли пестив серце очима, я вірила. Хіба не розумів, що за той погляд я готова йти на край світу, тільки б за Ним!

Якось мама казала: «За татом душа болить», а я не розуміла. Моя юна душа тоді ще співала. А зараз не просто болить, вона стікає кров’ю та помирає без Нього...»

Соломія глянула на годинник і зрозуміла, що скоро ранок, а вона й досі не спить. Знову «ввічливі вояки» жартуватимуть про безсонну розпусну ніч. Здається у них інших думок взагалі не буває, а може вважають, що такі жарти дотепні та мають зміст? Дівчина прийняла трохи снодійного й повернулася на бік. Господи, а подушка знову вся мокра від сліз! Треба буде підсушити...

Коли настав ранок, то здивував не тільки сумних, а навіть геть байдужих до всього на світі. Це тому, що на вулиці випав сніг! З неба тихо сипалися сріблясті сніжинки. Вони кружляли у чарівному танці та вкривали своєю чистотою все навколо.

Недалеко за містом примостився старий гірський хребет. І місцеві пояснювали часті дощі з іронією: наче хмаринки чіпляються за верхів’я гори, а тому з неба падає стільки води. Та через раптовий новорічний подарунок теплої зими настрій у людей піднявся і незнайомі посміхалися одне одному на вулиці просто тому, що з неба йде сніг.

Старий міський парк поступово перетворювався на казку. Височенні дерева, щедро оповиті плющем, ставали схожі на білосніжних монстрів. А фігурні вічнозелені кущі, під пухнастим снігом, взагалі нагадували чарівні будиночки й запрошували побавитися біля них.

В глибині цієї краси, на пологому пагорбі, хтось давно збудував білу мармурову альтанку. Від старості вона вся потріскалася, але колони надійно підпирали купол та запрошували гостя зайти всередину магічного кола. Можливо, якийсь граф чи князь збудував її для своєї принцеси? Та наразі цього вже ніхто не пам'ятав, лише інколи парочки приходили туди, щоб помилуватися красою осіннього парку.

Соломія швиденько підвелася й відчула, що ноги чужі, адже безсонна ніч давалася взнаки. Та хіба це вперше? Вже майже місяць, як Він зник кудись без сліду й залишив лише сльози та тяжкі думки, що Вона для Нього порожнє місце.

Але ж треба збиратися на службу. Он дівчата вже всі пішли, хоча в коридорах тихо, а для восьмої ранку робочого дня – це геть неочікуване диво. Хвилиночку, але ж сьогодні вихідний і сусідки збиралися поїхати за покупками до іншого міста. Вони запрошували її також, але у Соломії не було до тих витребеньок ні бажання, ні сил.

Вона мовчки підійшла до дзеркала і байдуже розчісувала коси. Та ось зненацька у двері постукали. Цей звук вона не сплутає ні з чим. Серце блискавично закалаталося в грудях, а потім майже зупинилося в передчутті подій.

– Заходь! – видихнула Соломія та побачила очі, що вбивають і, разом з тим, тримають її на землі.

Андрій прочинив двері й оцінив, що зробив зі своєю принцесою Коханням та відсутністю довгі двадцять вісім днів.

– Привіт, моя бідолашна зіронько! Прости, я раніше не зміг! Не хотів повертатися з Києва без відповіді. Мені так багато треба тобі розповісти... Пішли на свіже повітря. Там випав перший сніг! – він назвав її «своєю зіркою», а в самого очі були схожі на дві спопеляючі зорі.

– Навіщо? Тут кажи. Я знаю, що непотрібна... – ледве чутно сказала Соля.

– Ні-ні! Навпаки, зовсім інше. Прошу тебе, пішли. Там сьогодні дивовижно, – молив закоханий чоловік.

– Добре, тільки вийди, – безсило погодилася вона. Нехай буде сніг або пекельне полум'я, яка різниця де почути вирок своєї нещасної долі?

Він слухняно пішов, а Соломія натягнула светра та улюблений теплий комбінезон. Серце й досі рвалося назовні, тому вона попила води і попленталася дивитися на місцеву розкіш – білий сніг.

– Ти як завжди дивовижна! – похитав головою Андрій. – Тримайся за мене, підемо до парку. Я йшов з потяга і не міг відвести погляду, так там красиво. Дерева шепочуть казкову пісню і вони допоможуть мені.

Ноги не слухалися та Соломійка вчепилася за Нього, може востаннє. Господи, чому поруч з Ним так тепло й надійно? Так само як вперше на екскурсії чи кожного разу, коли Він вдивлявся їй в душу своїми зорями...

Дійсно вулиці побіліли. Вони трохи пройшлися вздовж кам’яного червоного муру та опинилися серед білосніжного марева зими. Такого ж чистого, як почуття, що їх поєднують.