«Ковдра для болотяника» Анна Дячук

— Стасе, навіщо нам було пертися цим автобусом, що не можна було твоєю машиною поїхати? — буркоче невдоволена худорлява дівчина років двадцяти. Одягнена у спортивний костюм та кросівки.

— Так цікавіше. Я свою Теслочку не пожену в таку даль ще й по цих дорогах, а автобуса не шкода. Та й нормальний комфорт. Не розумію, що тобі знов не подобається? — у відповідь промовив юнак таких самих років, як і дівчина. Брюнет спортивної статури, одягнений у футболку жовтогарячого кольору й світло блакитних джинсах.

— Все класно, — на копилила губу та відвернулася від парубка молода білявка.

Ось уже через хвилин двадцять туристичний автобус «Мальва» зупинився у центрі села Хропотова на території Чемеровецької ОТГ, що на Хмельниччині. Пасажири заходилися виходити з автобуса.

— Нарешті, — невдоволено спустилася з останньої сходинки Кіра.

— Мене у туристичній агенції запевнили, що тур «Містеріус тен» — наймістичніший та найцікавіший, — пояснює Стас.

— Незабутні емоції. Нічого не скажеш. Що тільки коштувала поїздка у цьому транспорті, — виказує невдоволення дівчина.

— Тут є місця для відвідувачів, які залишаються на ночівлю. З місцевими мешканцями усе домовлено, тому на кожного із вас чекають зручні кімнатки. Підійдіть, щоб отримати номер будинку, у якому кожного з вас гостинно приймуть, — гід проводить настанови туристам.

Юрба ринула до розпорядника.

— Що тут такого маємо побачити незвичного? Старенькі хатинки та й годі. Село є село. Я за все своє дитинство надивилася на цю убогість, — оглядає дівчина навколишню місцевість, поки її коханнячко шукає місце для ночівлі. Завжди мріяла вирватися із невеличкого поселення, і завдяки навчанню в університеті у неї це вдалося. Тепер потрібно лише вдало вийти заміж, бо що ще потрібно для дівчини. Горбатитися на роботі цілими днями — це не для неї. Добре, що Стаса зустріла, тепер нікуди від неї не дінеться, хоч як би не намагався. Його «Тесла» і татові гроші зроблять із Кіри панночку.

— Ось, наш будинок. Нам сюди, — вказує на номерочок у руці та номер на штафетах сусідньої хатинки.

Неохоче Кіра суне вслід за хлопцем. Дивиться під ноги, щоб ненароком не вступити нікуди. Зайшли у двір. По обидва боки стежини, яка веде до вхідних дверей, розпустилися рожеві піони.

— Є хто дома? Можна до Вас? — зазирнув у прочинені двері.

— Так, іду! — почувся з дальньої кімнати голос старенького. — Проходьте, діти, не соромтеся.

Стас і Кіра оглядають хатину. Підлога дерев’яна, маленький столик збоку біля вікна, у кутку відро з водою та кухлик біля нього.

Ось уже перед закоханою парою з’явився сивочолий чоловік років вісімдесяти п’яти, згорблений, опирається на паличку, одягнений у старенький костюмчик часів дідусевої молодості. У цій хаті стоїть запах сирості та душевного спокою.

— Доброго здоров’я, гості дорогенькі. Радий бачити вас у своїй господі. Мене дядьком Юхимом звуть, — дідок пройшов до гостей та потиснув руку обом.

— Я Стас. А це моя подруга... — не встиг договорити.

— Я Кіра, — дівчина перебила хлопця на півслові.

— Діти, ваша кімната он там, — вказує пальцем на двері, з яких щойно вийшов. — Вечеряти будете за годину. Буде накрито спільний стіл для всіх туристів. Танці біля вогнища та ще багато всіляких пустощів для таких як ви молодих туристів. Оселяйтеся та виходьте до решти.

— А скажіть, це правда, що тут є містичне озеро? — запитує парубок.

— Якщо ви про Вікнину, то воно неподалік, метрів сто звідси, але вечері біля нього краще не вештатися, — застерігає дідок.

— А ви можете нам трохи більше розповісти про нього? — просить юнак.

— Навіщо це нам. Не дуже мені подобається ідея із цією подорожжю, — Кіра не хотіла їхати, та й не потрібно їй це. Але що ж не зробиш, щоб догодити коханому до одруження, а там уже ініціатива перейде до її рук.

Дідок вмостився на старенький дерев’яний стілець. Оперся на стіл вкритий білою скатертиною.

— Різне, кажуть, на цьому озері відбувається. Тут і риби живуть у зріст людини й болотяник прилаштувався у цих краях. Обмилував, так би мовити, місцину. Вода тут має чарівні властивості: завжди температура її від +12 до +15 градусів. Ви сідайте поряд, не бійтеся, — вказує на два стільці, які стоять під стіною.

— А ви самі знаєте, про якісь випадки містичні? — запитує насторожено дівчина.

— Люди багато говорять. Озеро минулих часів мало площу до восьми гектарів, а зараз замулило його добряче, то залишилося шістсот квадратних метрів. Завдяки норам водойма не замерзає. Колись їх було вісім, а зараз залишилася тільки одна, — дідусь розповідає, замість гіда, бо хто ж знає історію краще за корінного жителя цієї місцевості.

— А що таке «нори»? Пробачте, що перебиваю Вас, — юнак цікавиться.

— А-а-а, ну так, ви ж не знаєте. Нори — це джерела, — підсунувся ближче дідок. — Кажіть, що через нори люди потрапляють в інші світи. У сусідки коні потрапили у джерело, то вийшли аж у сусідньому селі, а були випадки, коли велетенські риби, які мають зріст людський, усіх людей на човні проковтували. Ось така історія... — дід задоволений, що зумів так гарно розповісти небилиці.