2.ПОДОРОЖ ДО СИСТЕМИ "ТАУ КІТА".

       Час у глибокому космосі втратив свій звичний земний вимір. На борту «Ковчега 1», що мчав крізь чорну, безпросвітну пустку міжзоряного простору зі швидкістю, яка стабільно трималася на позначці десь у десять відсотків від швидкості світла, звичний календар із його тижнями, вихідними та змінами пір року зник назавжди. Його замінив жорсткий, вивірений цикл ротаційних вахт, чергування корабельних діб та монотонний, але заспокійливий гул іонізаторів повітря.

​Маркус Штерн стояв на оглядовому містку центрального командного відсіку, який кільцем опоясував внутрішню частину кілометрового металевого корабля. За рахунок безперервного обертання гравітаційного блоку навколо власної поздовжньої осі штучна гравітація відчувалася напрочуд природно — ноги впевнено стояли на рифленій титановій підлозі, а предмети не злітали в повітря. П'ять довгих років польоту залишилися позаду. За цей час екіпаж пройшов через кілька етапів адаптації, перетворивши холодну металеву тварину міжзоряного перельоту на справжній живий дім.

​Дев'яносто пасажирів першої черги — зокрема інженери, лікарі, вчителі та агрономи, серед яких у стазис-капсулах глибокого рівня спали ,продовжували свою тривалу біологічну паузу. Їхній час зупинився. Для них перехід до системи Тау Кіта мав промайнути як одна мить, миттєвий сон між двома зупинками вселенського потяга. Натомість невеличкий активний екіпаж із десяти чергових фахівців ніс свою вахту в реальному часі. Вони змінювали один одного кожні вісім годин, тримаючи під постійним контролем тисячі складних систем життєзабезпечення, радіаційні щити, стан квантових двигунів та чистоту внутрішньої атмосфери.

​Рутина стала єдиним законом виживання в цьому замкненому світі. Кожен ранок — чи то пак період корабельної доби, що симулював світанок за допомогою м'якого світлодіодного підсвічування на вигнутій «стелі» протилежного боку циліндра — починався з детальної діагностики. Інженери перевіряли стан опорних підшипників осі обертання, які щодня зазнавали колосальних навантажень. Біоімунологи моніторили стан гідропонних плантацій, що зеленіли у середньому кільці корабля. Ці багатоярусні ферми були справжнім зеленим серцем «Ковчега 1»: вони не лише забезпечували  членів екіпажу свіжими поживними овочами та фруктами, а й виконували головну функцію регенерації кисню, переробляючи вуглекислий газ, який видихали люди.

​Попри повну ізоляцію від решти всесвіту, екіпаж навчився знаходити психологічний баланс і навіть радість у простих буденних речах. Вони облаштували невелику загальну кают-компанію, де у вільні від вахт години збиралися за вечерею. Там обговорювали результати наукових спостережень за зоряним небом, слухали збережені в архівах класичні музичні твори або влаштовували невеликі інтелектуальні турніри. Усі розуміли: психологічна стабільність у замкненому просторі є таким самим критичним ресурсом, як запас води чи енергії. Будь-який затяжний конфлікт чи напруга могли зруйнувати крихку рівновагу мікросоціуму.

​Маркус підійшов до термінала зв’язку та викликав телеметричні дані стазис-сектору. На великому голографічному екрані перед ним один за одним розгорнулися списки пасажирів нижнього рівня. Навпроти кожного прізвища горів стабільний зелений індикатор.

​Він знайшов рядок під номером 84 — Штерн Денис, Штерн Марія. Їхні біометричні показники були ідеальними: температура тіла знижена до безпечних тридцяти двох градусів, серцевий ритм уповільнений до п'яти ударів на хвилину, а клітинний метастаз повністю зупинений завдяки інноваційній суміші кріопротекторів нового покоління. Вони спали вже п'ять із запланованих тридцяти років. Вони навіть не підозрювали, як далеко від рідної, перенаселеної Землі вже відлетів їхній металевий ковчег, і скільки дивовижних випробувань чекає на них попереду, коли автоматика почне процес їхнього пробудження біля незвіданих берегів Нової Терри.

​— Головний інженере, — пролунав у динаміку голос чергового навігатора Олексія. — Щойно завершили планову перевірку траєкторії. Корабель іде чітко за розрахунковим вектором. Жодних відхилень від курсу на систему Тау Кіта немає. Навіть мікрометеоритне поле, що проходило напередодні по курсу, було успішно нейтралізоване нашими захисними електромагнітними екранами.

​Маркус підняв погляд від екрана й усміхнувся, відчувнувши, як напруга у плечах трохи спадає. Він торкнувся сенсорної панелі й відповів на виклик:

— Дякую, Олексію. Продовжуйте моніторинг. Я скоро буду на місці.

​Штерн бросив ще один погляд на зелені індикатори стазису, де спала його сім'я. У його грудях дивним чином поєднувалися глибока ностальгія за залишеною позаду Землею, яка в цей самий момент задихалася від мільярдів своїх мешканців і потребувала такого розвантаження, та незламна впевненість у тому, що цей грандіозний ризик був єдиним правильним кроком для порятунку людського роду. Вони були першопрохідцями. Вони несли із собою зерно майбутнього в темну, але таку загадкову безодню зір.                                                                                                Минали роки, і невидимий лічильник часу на борту «Ковчега 1» перетнув позначку у півтора десятиліття. Для десяти членів активного чергового екіпажу ці роки виявилися періодом колосальної відповідальності, адже вони не лише утримували в робочому стані гігантську машину міжзоряного перельоту, а й формували унікальний внутрішній мікросоціум, позбавлений будь-яких аналогів у земній історії.

​Найскладнішим і водночас найдивовижнішим викликом для корабля стало підростання дітей, які потрапили на борт корабля у віці кількох років. Тепер це були підлітки та юнаки, чиє дитинство та юність минули не серед земних міст, парків чи шумних вулиць, а під м'яким, запрограмованим світлом світлодіодних панелей внутрішнього кільця циліндра. Для них справжнє блакитне небо, вільний вітер, запах дощу чи справжня земля під ногами існували лише у вигляді цифрових архівів, віртуальних голограм та розповідей дорослих.