Котячий світ Фелісії

Розділ 1.Після

— Посади її нормально, — сказала тітка Олена. — Максиме. Посади її на сидіння.

Я сказав, що вже пробував.

Це була перша брехня за тридцять чотири дні, і вона вийшла легко, майже без зусилля, як вода з перекинутої склянки. Я не пробував. Я знав, що буде, якщо спробувати, і не хотів, щоб це побачила тітка.

Вона подивилася в дзеркало заднього виду. Я теж подивився — туди, у відображення, де було видно шматок заднього сидіння, порожній, і шматок підлоги, не порожній. Тітка Олена відвела погляд першою.

Дощ ішов другу годину. Не той дощ, який падає, а той, який висить у повітрі й чекає, поки ти вийдеш з машини, щоб узятися за тебе серйозно. Двірники тягнули його по склу туди-назад, туди-назад, і щоразу він повертався на те саме місце. Я дивився на них довше, ніж варто дивитися на двірники.

Тітка їхала шістдесят там, де можна було дев'яносто. Обидві руки на кермі, хоча дорога була пряма й порожня. На світлофорах вона діставала телефон, перевертала екраном до себе, дивилася секунду, клала екраном вниз. Потім знову брала. Потім знову клала. За одинадцять світлофорів — одинадцять разів. Я не рахував навмисне. Воно рахувалося саме.

У мене тепер усе рахувалося саме.

У кишені куртки лежав м'ятний льодяник, який тітка дала мені на вокзалі, і я його не з'їв, а просто тримав, бо в руках треба було щось тримати. У неї була ціла пачка в бардачку, і ще одна в сумці, і третя в кишені пальта. Я знав, бо бачив, як вона їх купувала. Не по одній — одразу три, як людина, яка знає, що найближчими місяцями їй доведеться багато мовчати, а м'ята трохи допомагає мовчати.

Ми зупинилися на заправці за містом, щоб вона залила кави в термос. Тітка сказала сидіти в машині, але я вийшов, бо в машині вже не було чим дихати. Софія не вийшла. Софія взагалі не рухалася з того місця, куди вона зсунулася ще на виїзді з міста: не на сидінні, а внизу, у просторі для ніг, спиною до дверей, коліна під підборіддям, руки навколо гомілок. Я пробував порахувати, скільки місця вона займає. Виходило менше, ніж мала б займати дванадцятирічна людина.

Біля каси тітка Олена взяла з вітрини пиріжки. Чотири.

Продавчиня поклала їх у пакет, тітка дістала гаманця, розрахувалася, взяла пакет — і тільки тоді подивилася на нього.

Я стояв за два кроки й бачив, як вона дивиться.

Вона не заплакала. Вона просто стояла й тримала пакет, у якому було чотири пиріжки, і в її обличчі нічого не змінилося, крім одного: вона перестала дихати через ніс і почала через рот, тихо, як дихають, коли рахують до десяти.

Потім вона віддала пакет мені.

— Роздаси, — сказала.

Я взяв. Пакет був теплий і жирний з одного боку, і я тримав його за той бік, який не був жирний, і ми пішли до машини.

Мені здалося — я потім багато разів повертався до цього, — що я в ту секунду побачив, що в неї в голові. Не думку. Картинку. Я уявив собі сніг, дуже рівний, до самого краю, і жінку, яка стоїть у ньому навкарачки й розгрібає його руками, бо десь там, під ним, щось пищить, і вона не знає, де саме, а сніг однаковий у всіх напрямках. Я уявив це так чітко, що в мене замерзли пальці, хоча на вулиці було плюс чотирнадцять.

Це, звісно, була дурня. Тітка Олена не була жінкою в снігу. Тітка Олена була медсестрою з двадцятирічним стажем, яка щойно купила зайвий пиріжок, бо двадцять років купувала чотири пиріжки, і тіло пам'ятає краще за голову.

Але чотири пиріжки я тоді не зміг нікому віддати. Один з'їв сам, щоб не думати. Один віддав тітці. Один поклав на сидіння поруч із Софією — вона не торкнулася.

Четвертий я тримав у руці до самого кінця дороги, поки він не став холодний.

Про батька я не думав. Це неправда, але я старався.

Мене вчили, що коли болить зуб, не треба тикати в нього язиком. Проблема в тому, що язик тикає сам. Тато загинув тридцять чотири дні тому, у вівторок, о сімнадцятій сорок, і я знав цей час із точністю до хвилини, бо мені його сказали, а я його запам'ятав, як запам'ятовують номер, який уже не знадобиться, але який чомусь неможливо викинути з голови.

Мама не загинула. Мама лежала в реанімації обласної лікарні, і слово, яке вживали всі — тітка, лікарі, продавчиня на заправці, — було «стабільна». Стабільна. Мені пояснили, що це добре. Я кивав. Я досі не знаю, що з цим словом робити.

Софія перестала говорити тридцять чотири дні тому.

Не поступово. Не так, що спочатку менше, потім ще менше, потім зовсім. Вона прокинулася в лікарні на другий день, подивилася на мене — я сидів на стільці біля ліжка, у мене затекла спина, я пам'ятаю саме це, затеклу спину, — подивилася на мене і не сказала нічого. І більше не сказала.

Лікарі назвали це одним словом, потім другим, потім третім, і всі три слова були довгі й латинські, і жодне з них не допомогло мені зрозуміти, що робити вранці.

Вантажівка з'явилася на сорок другій хвилині дороги.

Я знаю, що на сорок другій, бо подивився на годинник одразу після, і це була перша річ, яку я зробив: подивився на годинник. Мабуть, так само тітка купує м'ятні пачками. Кожен рахує своє.

Дорога там звужувалася, бо ремонтували узбіччя, і лісовоз ішов нам назустріч, займаючи нашу половину, бо його половина була розкопана. Він не сигналів. Він просто йшов, величезний, мокрий, з брусами в причепі, і тітка Олена пригальмувала й притиснулася вправо, і він пройшов повз нас так близько, що я побачив номер на його брудному борту й жовту наклейку з намальованою акулою.

Повітря вдарило в кузов. Скло здригнулося.

Я вхопився за ручку над дверима. Тітка сказала одне коротке слово, яке я не буду повторювати.

А Софія зникла.

Я не знаю, як це описати інакше. Вона була — і її не стало, хоча тіло залишилося на тому самому місці, у тих самих джинсах, у тому самому худі. Плечі опустилися. Пальці розтулилися. Голова нахилилася на два градуси вбік, як нахиляється голова в людини, яка слухає щось дуже далеке. Очі були відкриті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше