Розділ 21. Гості на обіді

Адріан Сав’єрі

Так, я недоговорював, коли називав це звичайним обідом, і чудово це усвідомлював. Але інакше було не можна. Я надто добре розумів, що Ліна цілком могла відмовитися йти туди, де збереться добра половина мого роду, і формально вона мала б абсолютну рацію. Наш договір не включав уклонів перед родичами короля, вислуховування натяків і оцінювальних поглядів, а вже тим паче — раптових відкриттів про те, наскільки близько моя сім’я стоїть до трону.

Про те, що Сав’єрі перебувають у другій черзі на престол, моя супутниця ще не знала. І я старанно відтягував цю розмову, відкладав її «на потім», чудово розуміючи, що така інформація — не з тих, які повідомляють між іншим за сніданком. Але сьогодні, судячи з усього, «потім» закінчилося. Я не сумнівався: хтось із рідні неодмінно пробовтається, причому з найневиннішим виглядом.

Ми увійшли до будівлі, і нас одразу підхопив відлагоджений до автоматизму механізм сімейної гостинності. Слуги з’явилися ніби з повітря, ввічливо, але наполегливо спрямовуючи нас до обідньої зали. Просторої, світлої, з довгим столом, за яким вже зібралося чимало представників роду Сав’єрі. Голоси зливалися в тихий гул розмов, хтось сміявся, хтось обговорював останні новини, і все це виглядало майже… по-домашньому. Якщо забути, хто саме тут зібрався.

Батьків я поки не побачив, що дало мені пару зайвих хвилин на перепочинок, зате майже одразу помітив Христину. Вона жваво помахала нам рукою. Поруч із нею стояв Ольґаф, який виглядав на диво задоволеним життям. Біля них, ніби маленькі супутники довкола планети, кружляли молодші доньки мого дядька Майрона — Ілія та Таміла. Дівчатка явно вмирали від цікавості та щосили намагалися вивідати подробиці вчорашнього свята, на яке їх, звісно, не пустили.

Дружина мого дядька виховувала їх з по-справжньому залізною суворістю. Жодних «дорослих» заходів до шістнадцяти років — правило було непохитним. Ілія і Таміла зовні покірно підкорялися, сиділи прямо, говорили ввічливо та слухали старших, але я надто добре знав цей погляд — той самий, у якому прямо читалося: «Ми все одно дізнаємося. Якщо й не побачимо самі, то через когось точно».

І ось зараз цей погляд був спрямований на нас з Ліною, особливо на мою супутницю. З цікавістю, з захватом і з тією самою дитячою допитливістю, яка не визнавала жодних вікових обмежень. Я відчув, як дівчина ледь помітно напружилася поруч зі мною, і машинально міцніше стиснув її долоню, вже розуміючи: спокійного обіду в нас точно не буде.

— А ви і є та сама наречена Адріана?

Без привітання, без представлення — дівчатка налетіли на Ліну з тим захватом, який буває тільки в юних родичок, впевнених, що їм дозволено майже все.

Я одразу насупив брови, кинувши на них попереджувальний погляд. Достатньо виразний, щоб нагадати: ми все ж таки не на сімейному пікніку, а в світі, і навіть Сав’єрі інколи зобов’язані поводитися так, ніби в них є манери.

Таміла миттєво опустила погляд і зробила крок назад, зображуючи зразок вихованості. А ось Ілію… Ілію вже було не зупинити. Вона з живою цікавістю вчепилася в руку Ліни та з абсолютно щирим захватом витріщилася на масивний камінь каблучки, ніби це була не коштовність, а рідкісний магічний артефакт.

— У моєї мами менший був, — видала вона з гордістю сімейного хронікера. — Але й ми тільки треті в черзі.

Я подав малій ледь помітний знак — короткий рух пальцями, відпрацьований роками, — і дівчинка одразу затулила рота, ніби їй раптом нагадали про суворе виховання. Але було пізно. Надто пізно.

Я відчув, як Ліна злегка напружилась, а потім повільно повернула голову і подивилася на мене. Погляд був спокійний, але надто уважний. Підозрілий.

Ось тепер вона точно щось запідозрила.

Я вже почав прокручувати в голові можливі варіанти відповіді, намагаючись вирішити, що гірше: сказати їй правду прямо зараз чи продовжувати робити вигляд, що все під контролем? Може, справді краще сказати, щоб була готова і не дізналася про це в найневдаліший момент?

А якщо втече? Ця думка неприємно кольнула, і я ледь помітно стиснув щелепи. Поки я вагався, у залі почали поступово стихати голоси. Розмови обривалися, сміх гас, ніби хтось невидимий повернув регулятор гучності.

Я розвернувся, вже розуміючи, що відбувається: до зали увійшли мої батьки. Втім, затихли гості зовсім не через них. Тут зібралися майже всі «свої», і поява глави сімейства Сав’єрі не була чимось незвичним. Змусило всіх замовкнути інше.

Моя матінка йшла під руку зовсім не з батьком. Поруч з нею, спокійний, величний і до непристойності впізнаваний, крокував її брат. Імператор Драконячого Краю.

Я завмер на мить, відчуваючи, як всередині щось холодно стиснулося. Цього я не очікував. Зовсім. І якщо до цього моменту я ще сподівався акуратно підготувати Ліну до правди, то тепер стало ясно: сьогоднішній обід перестав бути просто сімейним заходом.

Він щойно перетворився на випробування. І не лише для моєї супутниці.