Розділ 20. Я готова?

Коли образ нарешті склався в єдине ціле, я без довгих сумнівів обрала прикраси з глибокими зеленими каменями. Вони м’яко перегукувалися з кольором моїх очей, ніби були створені саме для цього відтінку, і, що особливо приємно, дивовижно гармоніювали з масивним каменем моєї «тимчасової» обручки, яка більше не виглядала надмірною. Навпаки — тепер каблучка ніби ставала логічним центром всього образу.

Кіра та Віола схвально переглянулися і майже синхронно кивнули, підтверджуючи, що вибір зроблено вірно. Їхня мовчазна згода чомусь додала мені впевненості куди більше, ніж десяток компліментів.

Я кинула на себе погляд у дзеркало — і затрималася. Сукня сіла ідеально, ніби її шили виключно під мене, а ті мінімальні правки, що зробили майстрині, лише підкреслили фігуру, не перетворюючи вбрання на щось вичурне чи перевантажене. Макіяж так і зовсім створив маленьке диво: обличчя виглядало свіжим, зібраним і практично бездоганним, але при цьому залишалося моїм. Я ніколи раніше не бачила себе такою гарною, і від цього відчуття стало водночас радісно та трохи не по собі.

Втім, часу на філософські роздуми не залишилося. Відведений мені строк безжально сплив, і я чудово розуміла, що якщо не спущуся зараз, Адріан почне нервувати вже всерйоз.

Я вийшла з кімнати, пройшла коридором і попрямувала до центральних сходів. Кроки відлунювали в тиші дому приглушено, а серце чомусь калатало швидше з кожним прольотом. У холі я одразу помітила свого фіктивного нареченого — він ходив туди-сюди, явно не знаходячи собі місця, і навіть не намагався приховати роздратованого нетерпіння.

На мить я дозволила собі роздивитися його уважніше. Костюм сидів на чоловікові бездоганно, підкреслюючи широкі плечі та упевнену поставу, а кольорова гама несподівано точно перегукувалася з моєю сукнею, створюючи враження продуманої пари, а не поспішно зібраного компромісу.

— Ну нарешті! — промовив цей драконячий, обернувшись… і тут же завмер.

Він дивився на мене приголомшено, без звичної іронії та глузувань, і це мовчання чомусь збентежило куди сильніше будь-якої критики.

— Щось не так? — злякано вирвалося в мене, і в голові одразу майнула панічна думка про те, що зараз доведеться все переробляти, міняти або, не дай боже, терміново перевдягатися.

Я мимоволі стиснула пальці, готуючись до найгіршого.

— Н-ні, все так… — чоловік майже одразу опанував себе та додав вже рівніше: — Виглядаєш чудово.

Я здивовано витріщилася на свого співрозмовника, на кілька секунд випавши з реальності. От тобі і ранок. Не колкість, не глузливе зауваження, не поблажливе «зійде», а справжній комплімент.

Невже… та ну.

Я все ж усміхнулася у відповідь, вирішивши не перетворювати момент на незручність ні для нього, ні для себе. Нехай думає, що для мене це цілком нормально. Хоча серце зрадницьки стиснулося.

Адріан подав мені руку і, ніби згадавши про час, коротко промовив:

— Ми вже спізнюємося.

І саме з цими словами ми вийшли з особняка та попрямували до карети, що чекала. Чоловік допоміг мені забратися всередину, підтримуючи двері та стежачи, щоб я не зачепилася сукнею, після чого сам сів поруч. Екіпаж одразу ж рушив, і з кожним поворотом коліс моє хвилювання лише наростало.

Я нервувала. Сильно. Серце калатало так, ніби збиралося вискочити з грудей, а в голові хаотично металися думки одна тривожніша за іншу. Я ще толком не освоїлася в цьому світі, не розуміла всіх нюансів поведінки, і думка про зустріч з батьками Адріана лякала куди сильніше, ніж будь-які світські заходи.

Як правильно їсти? Про що говорити? Де усміхатися, а де мовчати? Я відчайдушно не хотіла нічого зіпсувати та виставити себе в поганому світлі, але, як виявилося, мого «нареченого» хвилювало дещо зовсім інше.

— Нам терміново треба придумати легенду нашого знайомства, — сказав він раптом.

Я завмерлата повільно повернула до нього голову. А ось про це я справді не подумала. Ну так, логічно. Його батьки явно поставляться до мене упереджено. Я не дракониця, не з вищої знаті Драконячого Краю, та й по суті взагалі ніхто. І якщо почнуться запитання про мою сім’ю…

— А що як вони спитають про моїх рідних? — обережно озвучила я те, про що вже почала панікувати всередині.

Адріан кивнув, ніби чекав цього.

— Так, це ми теж маємо обговорити. Але спочатку — сама зустріч.

Чоловік на мить замислився, а потім заговорив швидко і чітко, ніби давно прокручував цей варіант у голові:

— Я був у відрядженні два тижні тому на східному кордоні, перевіряв роботу префектури Ірмланда. У мене була зустріч з префектом Агустом Канським, але він прийшов не сам. З ним була секретарка, яка, власне, все мені показала та розповіла. Після продуктивного робочого дня я, звісно, запросив дівчину на вечерю. Так ми й познайомилися ближче. Іскра спалахнула миттєво.

Лускатий подивився на мене запитально, чекаючи реакції.

— Правдоподібно, — кивнула я, але одразу насупилася. — А якщо твій батько чи хтось з чоловіків зацікавиться моєю… роботою? Чим саме я займалася, якими справами відала?

Я ж зовсім нічого не знала ні про Ірмланд, ні про його роль в економіці імперії, ні про доходи, підприємства та інші важливі деталі. Надто складно. Надто багато шансів спалитися.

Але вже за секунду я сама знайшла вихід і повільно кивнула.

— Хоча… — промовила задумливо. — Якщо вони так само мало знають про саму провінцію, як і я, можна зіграти на загальних формулюваннях.

І ось тут я вже кивнула впевненіше. На цьому, мабуть, і варто було будувати нашу легенду.

Я кивала, намагаючись виглядати розумною та залученою, поки Адріан з завидним ентузіазмом вбивав мені в голову фінансові потоки регіону, основні статті доходу, податки, торгівельні шляхи та ще десяток речей, які нормальні люди дізнаються або за роки служби, або ніколи і чудово з цим живуть. Я чесно намагалася запам’ятати хоча б опорні слова, але вони плуталися, ковзали та вислизали, ніби спеціально тренувалися на мені, а час тим часом витікав з лякаючою швидкістю, не звертаючи уваги на мої внутрішні благання зупинитися хоч на хвилинку.