Розділ 18. Метушливий ранок

Адріан пішов тихо та майже непомітно, ніби й не збирався залишати після себе відчуття порожнечі, але саме воно й накрило мене, щойно двері за ним зачинилися. Я ще якийсь час сиділа, дивлячись на акуратно розкладені книжки й свої записи, прокручуючи в голові слова чоловіка, інтонації, рідкісні, але чіпкі погляди.

Бути поруч із ним було… небезпечно. Мій фіктивний наречений був гарним та уважним рівно настільки, щоб це не виглядало черговою ввічливістю, і, що найгірше, вмів бути дійсно цікавим. Все це підкупало куди сильніше, ніж я була готова визнати.

Але я одразу нагадала собі просту та надзвичайно корисну істину: я тут тимчасово. Я не збиралася затримуватися в цьому світі, а сам Адріан з самого початку чесно попередив, що жодних стосунків не планує. Я потрібна йому як ширма або зручний елемент декору, що відволікає від куди серйозніших справ. А отже, і розглядати його варто виключно як зворотний квиток додому, для власного ж спокою.

З цими думками я вирішила переключитися на щось куди приземленіше та безпечніше, а саме — оглянути ванну кімнату та нарешті скористатися благами магічного світу. І ось тут на мене чекав справжній захват. Простора купальня, оздоблена світлим каменем, м’яке магічне світло, що струменіло від кристалів у нішах, і ванна, в якій я без труднощів могла б окунутися не лише тілом, а й душею.

Я наповнила її теплою водою, додавши пару крапель ароматного настою, і, ледь занурившись, дозволила собі видихнути по-справжньому. Напруга останніх днів повільно стікала з плечей, думки розпливалися, тіло ставало легким, а світ — дивовижно далеким. Я настільки розслабилася, що ледь не заснула, дозволивши голові небезпечно схилитися набік.

Але в наступну мить я здригнулася, різко виринувши з напівдрімоти, бо перед внутрішнім зором раптом спалахнули смарагдові очі. Я завмерла, витріщившись у нікуди, і в голові зовсім недоречно майнула дивна думка: а луска в нього така ж зелена?

— От дурниці в голову лізуть, — пробурмотіла я вголос, вибираючись із ванни та поспішно кутаючись у рушник, ніби могла таким чином сховатися не лише від холоду, а й від власних думок.

Однозначно, з цим драконом — чи ким би він не був — мені варто було бути куди обережнішою.

Я акуратно розстелила постіль, з якимось майже церемоніальним старанням розправляючи простирадла, ніби від цього залежало, наскільки спокійно пройде ніч, після чого нарешті лягла, укрившись ковдрою аж до підборіддя. Тканина була м’якою та теплою, пахла чимось ненав’язливо трав’яним, і на мить мені здалося, що зараз я справді засну швидко і без зайвих думок.

Перший день вже встиг минути, і, якщо бути чесною з собою, я навіть практично нічого не зіпсувала. Майже — це якщо не враховувати той самий дивний танець на святі, який досі спливав перед очима окремими спалахами. Втім, куди сильніше мене сколихнула сьогоднішня репетиція ввечері, і від цього факту вже не відмахнутися.

Серце калатало так, ніби я все ще кружляла в його обіймах, а щойно заплющувала очі, як знову опинялася в тій атмосфері: близькість, впевнені рухи та відчуття, що світ звузився до одного погляду і одного дихання на двох. Я перевернулася на бік, потім на спину, намагаючись вигнати ці спогади геть, але вони вперто не бажали йти.

— От же лускатий… — прошепотіла я в подушку, сердито стискаючи край ковдри. — Дай вже поспати!

З цими словами я рішуче заплющила очі, сподіваючись, що втома все ж таки візьме своє раніше, ніж у голові знову з’являться смарагдові очі та надто впевнені руки. І на щастя мені це вдалося.

А ранок видався на диво сонячним і якимось підозріло бадьорим, особливо якщо враховувати, що підніматися я не планувала ще щонайменше пару годин. Я прокинулася від того, що яскравий, зовсім безсоромний сонячний промінь бив просто в очі, змушуючи мружитися та незадоволено ворушитися під ковдрою, хоча я була практично впевнена, що ввечері особисто задвинула штори так щільно, що туди не мав би пролізти навіть особливо настирливий фотон.

Я потягнулася, вигинаючись всім тілом, та незадоволено щось промуркотіла, намагаючись вмовити реальність дати мені ще п’ять хвилин, після чого все ж здалася і розплющила очі. Зір прояснювався повільно і ліниво, але рівно до тієї миті, коли я не усвідомила, що джерело цього світла зовсім не сонце як природне явище, а цілком конкретний чоловік, що стояв біля вікна та нахабно розсував завіси, ніби це його особиста спальня, а я — не більше ніж додаток до інтер’єру.

Обурення підкинуло мене з кроваті миттєво. Я підхопилася, різко сівши, і, не витрачаючи часу на розкачку, висловила все, що думаю про чоловіків, які вважають нормальним вриватися в чужу спальню без стуку, запрошення чи хоча б мінімальних зачатків совісті.

— Коли ви обіцяли мені дах над головою, — пробурчала я зранку особливо похмуро, — то чомусь не уточнили, що будете вриватися до мене без дозволу і влаштовувати примусові світанки.

І одразу, помітивши зовсім неприкритий, оцінювальний і до неможливості задоволений погляд цього лускатого в районі мого декольте, я рефлекторно потягнула на себе ковдру, прикриваючись нею так, ніби вона могла слугувати повноцінною бронею від драконячого безсоромства.

— Та ти спиш так, що тебе іншим способом і не розбудиш, — незворушно зауважив Адріан, явно не відчуваючи ані найменших докорів сумління. — Вже майже обід, а в нас всього година, щоб зібратися на зустріч із моїми батьками.

Сон злетів миттєво, ніби його ніколи й не було. Я знову підхопилася, але тепер вже разом з ковдрою, в яку я чомусь загорнулася, ніби в рятувальний кокон.

Година. Всього лише година. Це ж катастрофічно мало для людини, яка ще вчора репетирувала уклони перед книжковою шафою та плуталася в іменах спадкоємців, ніби в заклинанні на невідомій мові.

— Година?! — я метнулася по кімнаті, не знаючи, за що хапатися першим: за одяг, волосся чи за власні нерви. — А чому ви будите мене тільки зараз?!

Питання повисло в повітрі разом з моїм ранковим обуренням, а я продовжувала носитися по спальні, відчуваючи, як паніка бадьоро витісняє рештки сну та натякає, що ранок обіцяє бути… дуже пізнавальним.