Розділ 17. Навчання й репетиція танцю

Адріан мовчки пройшовся поглядом по стопці книжок, які я з таким запалом притягла до дивана, після чого без зайвих коментарів почав методично перебирати томи, один за одним відкладаючи їх убік. Причому саме ті, над якими я вже встигла морально постраждати.

— Гей, — не витримала, спостерігаючи, як особливо товстий фоліант відправляється у вигнання, — між іншим, це ти сам вказав мені на той стелаж, коли казав, де шукати літературу для вивчення.

— Вказав, — спокійно погодився цей драконячий змовник, — але я не думав, що ти вирішиш почати з найгіршого.

Чоловік підняв одну з книжок, погортав кілька сторінок і скривився так, ніби щойно скуштував лимон, забувши, що він кислий.

— Це читають або люди з дуже міцною психікою, або ті, кого в дитинстві надто часто роняли, — виніс він вердикт і остаточно відсунув том подалі.

Сперечатися я не стала. Ба більше, всередині мене розквітло тихе, майже радісне ликування: якщо ці заунилі абзаци інформації офіційно визнані непридатними навіть для місцевих, значить, мені не доведеться більше боротися з бажанням вставити собі сірники в очі.

Цього разу мій фальшивий наречений просто сів навпроти та почав розповідати сам. Про другу чергу спадкоємців — тих самих, чиї імена ще недавно загрожували мені нервовим зривом і довічною гикавкою. І, на моє щире здивування, його розповідь виявилася не просто зрозумілою, а справді цікавою.

Адріан не зачитував сухі факти, а ніби розгортав переді мною живу картину: хто з ким ворогує, хто на що претендує, хто вважає себе майстром інтриг, а хто — генієм, хоча оточення з цим категорично не згодне. А його ремарки… ось тут я періодично забувала, що взагалі-то маю вчитися, а не сміятися.

— Ларіан, наприклад, — усміхнувся він, — впевнений, що його стирчкі вуха надають йому «войовничий вигляд». Насправді вони видають його раніше, ніж він встигає відкрити рота.

Я старанно записувала важливі відомості, відчуваючи, як інформація дивовижно легко вкладається в голові. А поруч з іменами з’являлися мої власні позначки: «родимка у вигляді п’ятачка на носі», «вічно примружений», «надто голосно сміється». Ці маленькі зовнішні вади давали мені надію, що при особистій зустрічі я все ж таки зможу впізнати потрібну людину, а не ганебно кивнути першому-ліпшому дракону.

У якийсь момент Адріан простягнув мені одну з книжок, які весь цей час тримав при собі, і ткнув пальцем у кілька позначених розділів.

— Ось це тобі треба якщо не вивчити напам’ять, то перечитати дуже уважно, — сказав він вже без усмішки. — Від цих деталей може залежати набагато більше, ніж здається.

Я кивнула, приймаючи книжку, і одразу зробила кілька закладок, акуратно позначаючи потрібні сторінки. Допомогу чоловіка я прийняла зі щирою вдячністю — без колкостей і їдких зауважень, бо зараз вони були зовсім недоречні.

Якщо вже грати роль нареченої спадкоємця роду Сав’єрі, то принаймні робити це не наосліп.

Але якщо я наївно припускала, що на цьому наші сутички зійдуть нанівець, то сильно себе переоцінила. Щойно Адріан відсунув чергову негідну книжку вбік і заявив, що «пора переходити до практики», як стало очевидно — дракон лише розігрівався.

— Розслабся, — промовив він з тією самою глузливою посмішкою, від якої в мене одразу виникло відчуття, ніби мене зараз перевірятимуть на міцність. — Це всього лише ліріанський круговий, найпростіший із придворних танців. Тут навіть ти маєш впоратися.

Чоловік вимовив це таким тоном, ніби в дитинстві мені не просто ведмідь на ногу наступив, а цілеспрямовано потоптався по обох, після чого лікарі, рятуючи ситуацію, пришили нові — і, судячи з коментарів чоловіка, виключно ліві.

— Сподіваюся, — сухо відказала я, вкладаючи долоню в його руку, — цей танець не передбачає раптових падінь, публічних катувань і вигнання за межі імперії.

— Тільки якщо ти сама постараєшся, — незворушно відповів мій напарник, другою рукою вже впевнено обхоплюючи мою талію. — Крок вбік, потім вперед. Повільно. Я веду.

Саме це «я веду» мені й не сподобалося.

Ми зробили перше коло. Я чесно намагалася повторювати за ним рухи, але тіло вперто жило своїм життям: там, де треба було плавно ковзати, я робила різкий крок, а там, де передбачався поворот, раптом завмирала, ніби світ завис разом зі мною.

— Ні, — зітхнув чоловік після третьої спроби. — Ти зараз танцюєш так, ніби чекаєш нападу.

— Бо я його й чекаю, — буркнула, у черговий раз наступивши лускатому на ногу. — Мало які у вас тут традиції.

— Якби це був напад, — посміхнувся Адріан, — ти б вже лежала. А так — просто псуєш мені чоботи.

Ми знову рушили. Крок, ще крок, поворот… Я заплуталася у власних ногах і ледь не вдарилася чоловікові в груди. Він утримав мене без зусиль, навіть не збившись з ритму, і це чомусь розізлило ще сильніше.

— Ти все робиш навпаки, — зауважив він з виглядом людини, яка змирилася з неминучим. — Ліва — назад, не вперед. У тебе що, обидві ліві?

— А що, не видно? — фиркнула я. — Дякую лікарям, пришили як змогли.

Плечі чоловіка ледь помітно здригнулися, але дракон все ж швидко опанував себе.

— Дивися на мене, — сказав вже серйозніше. — Не на підлогу і не на ноги. Ти надто багато думаєш.

— Вибач, — з’їдливо відказала я, піднімаючи погляд, — наступного разу постараюся взагалі не користуватися мізками.

І, що найобразливіше, підказки чоловіка спрацювали. Рухи раптом почали складатися: крок, поворот, ковзання — хай не ідеально, але вже без відчуття неминучої катастрофи. Ми кружляли по кімнаті, і «ліріанський круговий» нарешті почав нагадувати танець, а не спробу вижити.

— Ось, — задоволено промовив Адріан. — Вже краще. Бачиш? Нічого складного.

— Не зуроч, — пробурмотіла я. — Це тимчасове явище.

Ми різко зупинилися, надто близько одне до одного. Рука дракона все ще лежала на моїй талії, моя — на його плечі, і на мить у кімнаті стало підозріло тихо.

— На сьогодні досить, — першим відступив чоловік, ніби теж відчув, що ще секунда — і цей «простий танець» заведе нас кудись не туди.