Розділ 16. Учениця-мучениця

Ліна Красько

…І все ж думка ніяк не бажала вкладатися в рамки простої логіки.

Цей порятунок зі сцени, стрімка втеча зі свята, а потім майже ділова, але водночас дивовижно особиста пропозиція займатися зі мною виглядала… дивно. Надто послідовно, надто продумано та точно надто турботливо для людини, якій я за документами була лише тимчасовим додатком до його проблем. Здавалося, Адріан методично закривав всі мої слабкі місця, акуратно маскуючи недоліки, ніби латав діри в ретельно продуманому образі ідеальної нареченої роду Сав’єрі. І все б нічого, але якесь уперте, абсолютно нелогічне відчуття всередині наполегливо радило звернути увагу не на план, а на самого чоловіка.

Він явно виявляв до мене інтерес. Не показний і не продиктований договором.

— Ага, цілком конкретний, — пробурмотіла я собі під ніс, усміхнувшись, і влаштувалася на зручному диванчику в відведених мені апартаментах, закидаючи ноги та обкладаючись стопкою виданих книжок, ніби збиралася не до життя у вищому товаристві, а до затяжної облоги. — Мого фальшивого нареченого надто турбує репутація роду Сав’єрі, щоб він дозволив мені косячити направо та наліво.

Сказано було з іронією, але без злості. Радше з тим самим прийняттям, яке приходить, коли розумієш: так, ситуація абсурдна, але від цього вона не стає менш реальною.

Я кинула погляд на обкладинки. Тут було все та навіть більше, ніж «все».

«Основи придворного етикету і світської поведінки». «Роди Драконячого Краю: історія, вплив, шлюбні союзи». «Невербальні знаки статусу: мова жестів, поглядів і пауз».

«Як не осоромити родину за один обід» — гаразд, це я вже додумала, але за духом книжка цілком могла існувати.

Поруч лежав важкий том з історії правлячих домів, збірка балів і традиційних свят, а також тоненька та на перший погляд безневинна книжечка під назвою «Жіночий такт у вищому світі», від якої чомусь хотілося триматися якнайдалі.

Я зітхнула, уткнувшись потилицею в м’яку спинку дивана, та заплющила очі.

Ну що ж, Ліно, вітаю. Ти не просто потрапила в інший світ — ти вступила на прискорені курси «Як вижити, якщо тебе оголосили нареченою впливового аристократа». З практикою, танцями, публічними виходами і, судячи з усього, щоденним спілкуванням з чоловіком, який надто часто дивиться так, ніби за договором ховається щось більше.

І ось це «більше» лякало куди сильніше, ніж всі етикетні помилки разом взяті. Я навмання розкрила першу книжку, пробіглася очима по рядках і хмикнула. Гаразд. Якщо вже косячити не можна, доведеться принаймні робити це підготовлено.

І все ж своє завзяття в навчанні я переоцінила. Сильно. Катастрофічно.

Книжки виявилися написаними таким нестерпним канцелярським стилем, що вити хотілося вже після перших двох абзаців. Причому не метафорично, а цілком конкретно — з благанням до мироздання, за що саме воно мене так зненавиділо. А за годину я вже серйозно подумувала вставити собі сірники в очі, бо повіки вперто норовили зімкнутися щоразу, щойно я заглиблювалася в черговий пасаж, переповнений заумними зворотами, придворними термінами та нескінченними уточненнями на кшталт «відповідно до традиції, встановленої триста двадцять сім років тому».

У якийсь момент я зрозуміла, що ще трохи — і знання почнуть закріплюватися не в голові, а відбитком тексту на щоці. Перспектива, звісно, оригінальна, але сумнівно корисна. Тому я повільно, з гідністю людини, яка рятується від самої себе, сповзла з дивана та стала на ноги, вирішивши, що стоячи заснути буде все ж таки складніше.

— Я сильна. Я впораюся, — бурмотіла, міряючи кімнату кроками.

За пару годин я вже нарізала кола з виглядом польового генерала перед вирішальною битвою та вголос перелічувала імена найвпливовіших персон імперії. Або, якщо бути точною, драконів. Язик заплітався, наголоси плуталися, але базовий мінімум я все ж осилила. Імператор — є. Його дружина — теж на місці. Двоє синів — запам’ятала. Хвала всім місцевим богам і їхнім родичам до сьомого коліна, правитель Драконячого Краю виявився не надто плідним.

На цьому етапі я навіть дозволила собі обережний оптимізм. Рівно до тієї миті, поки не дійшла до другої черги спадкоємців. І ось тут стало по-справжньому страшно.

Їх було… багато. Ні, не так. Їх було непристойно багато. Не десять. Навіть не два десятки. Скоріше ближче до сотні. Гаразд, можливо, я трохи перебільшувала, але список імен тягнувся так довго, що в мене виникло відчуття, ніби я читаю склад учасників марафону, а не перелік людей, з якими теоретично можу зіткнутися за одним столом.

Я зупинилася посеред кімнати, втупилася в нікуди та важко видихнула.

— Святі панталони… — простогнала, потираючи скроні. — Дайте мені сил запам’ятати хоч щось, бо ввечері, який настане зовсім скоро, Адріан перевірятиме мої знання.

І чомусь саме в цю мить думка про його спокійний, уважний погляд і уточнюючі запитання лякала мене куди сильніше, ніж весь цей драконячий список разом взятий. Здається, легкої прогулянки в ролі фальшивої нареченої мені ніхто не обіцяв.

Потративши на заучування імен і прізвищ ще добру годину, я все ж здалася. Мозок наполегливо натякав, що далі він або почне плутати спадкоємців місцями, або просто втече, залишивши тіло розбиратися самостійно. З меншим скепсисом я подивилася на тоненький томик з обнадійливою назвою «Жіночий такт у вищому світі» та навіть майже з ніжністю провела по обкладинці пальцями.

Може, з ним мені пощастить більше?

Я відкрила брошуру та почала читати, і майже одразу здивовано кліпнула. Ні, стиль все ще був далекий від розмовного, але порівняно з попередніми фоліантами цей виявився справжнім ковтком свіжого повітря. Тут не було нескінченних родоводів і дат, зате пропонувалися цілком конкретні ситуації: що робити, якщо вас представили правителю; як реагувати на поблажливу посмішку герцогині; у яких випадках допустимий кивок, а коли потрібен повноцінний уклін.