Розділ 15. Наближення та віддалення

Адріан Сав'єрі

Наш танець непомітно перестав бути просто частиною безглуздого конкурсу, нав’язаною необхідністю чи вдало зіграною роллю для публіки. Він переріс у щось інше, куди особистіше й тому тривожніше. З кожною миттю, коли я ловив погляд Ліни, утримував його, не дозволяючи ні їй, ні собі відвести очі, у мені міцнішало розуміння: переді мною не просто фальшива наречена чи тимчасове прикриття.

Я бачив людину. Живу, справжню, з емоціями та сумнівами, а ще з дивовижною здатністю залишатися собою навіть у найабсурднішій ситуації. І саме це лякало куди сильніше за будь-які інтриги, адже інтерес не можна прописати в договорі, прорахувати чи скасувати одним розчерком пера.

Але я не зупинявся. Кружляв дівчину в танці знову й знову, ніби від кожного повороту, від кожного кроку справді залежало не лише наше становище, а й щось набагато крихкіше, чому я поки не наважувався дати ім’я. Ліна довірливо йшла за мною, і ця довіра відчувалася майже фізично та лягала на плечі несподіваною відповідальністю.

А коли відзвучав останній акорд музики, я навіть не став чекати реакції публіки. Не відпускаючи свою супутницю та продовжуючи утримувати її в руках, я буквально злетів зі сцени, відводячи Ліну якомога далі від допитливих поглядів, перешіптувань і надто уважних очей.

Позаду ведучий ще щось говорив нам вслід, розсипаючись у похвалах і жартах, гості аплодували, хтось сміявся, хтось вигукував вітання, але все це злилося в глухий і нерозбірливий фон. Ми рухалися вперед, ніби криголам, що розсікає щільний натовп, і люди інстинктивно розступалися, не наважуючись стати нам на шляху.

Я навіть не відреагував на спробу Христини мене зупинити, лише краєм ока помітивши її здивоване обличчя. Зараз для пояснень не було ні часу, ні бажання.

Карета вже чекала. Візник, помітивши мій стрімкий забіг, миттєво відреагував: розчахнув дверцята та допоміг нам забратися всередину, не ставлячи зайвих запитань. Після чого я коротко кинув:

— Додому.

Цього виявилося достатньо. Лайс одразу злетів на козли, клацнув батогом, і екіпаж рушив, відвозячи нас геть від свята, поглядів і тієї межі, за якою моя ретельно вибудувана угода починала небезпечно нагадувати щось зовсім інше.

Ліна ніби відчувала ту неспокійну круговерть з думок і емоцій, яка утворилася в моїй голові, тому не поставила жодного запитання, не спробувала пожартувати чи розрядити обстановку. Вона просто мовчала та продовжувала дивитися на мене — уважно, вивчаюче, ніби намагаючись зрозуміти, що саме в мені зараз зламалося і чому я так різко замкнувся в собі.

— Це була помилка, — буркнув, щойно карета зупинилася біля воріт мого особняка.

Я не став уточнювати, що саме мав на увазі, та й сам не був до кінця впевнений, про що кажу: про танець, про свій спалах ревнощів, про те, що дозволив емоціям взяти гору, чи про саму затію з фіктивними заручинами, які раптом перестали бути такими вже фіктивними. Замість пояснень я обрав найдурніший із можливих варіантів — втекти.

Вискакуючи з екіпажу, я майже бігом попрямував до дверей, не озираючись і зовсім не дбаючи про те, чи встигає Ліна за мною. Адже в ту мить мені здавалося, що відстань і рух хоч трохи допоможуть привести думки до ладу, але, як виявилося, від себе втекти куди складніше.

Дурість власного вчинку наздогнала мене вже біля самих дверей. За спиною пролунало збивчасте, захекане дихання — надто живе і близьке, щоб його можна було ігнорувати. Я завмер, стиснувши щелепи, та дозволив собі пару секунд просто постояти, глибоко вдихнувши та видихнувши, приводячи до ладу і дихання, і думки, і те незрозуміле напруження, яке все ще тримало мене зсередини.

Лише після цього я обернувся.

Дівчина якраз підходила ближче, злегка скуйовджена після поспіху, з порожевілими щоками та тим самим поглядом, у якому змішалися розгубленість і мовчазне запитання. У цю мить вона виглядала зовсім не як світська леді з сіанським діамантом на пальці та не як зручна учасниця мого плану, а як людина, яку я щойно несправедливо залишив позаду.

І, мабуть, саме це вдарило найсильніше.

— Мені здається, я поспішив із виходом у світ. Вибач, — промовив несподівано навіть для себе, зупиняючись і простягаючи своїй супутниці руку.

Ліна затрималася лише на пару секунд, але цього виявилося достатньо, щоб я встиг подумати, що вона зараз або відмовиться, або їдко нагадає мені про мою «галантну» втечу з карети. Однак дівчина все ж вклала долоню в мою, і ми продовжили шлях вже куди спокійніше: без поспіху та різких рухів, ніби обоє мовчки домовилися залишити те, що сталося, за порогом.

По дому ми йшли в повній тиші, ніби кожен із нас прокручував у голові свої висновки та помилки. А заговорили ми лише тоді, коли залишилися наодинці в моєму кабінеті, зачинивши за собою двері і остаточно відрізавши зовнішній світ.

— Я не врахував того, що ти прибула з іншого світу та зовсім не знайома з нашими звичаями, — почав, спираючись долонями на край столу. — Що ти банально можеш чогось не знати чи не вміти, і це не твоя провина.

Дівчина лише знизала плечима, приймаючи слова без образи, але й без зайвої драми.

— Думаю, нам варто зайнятися твоїм навчанням, — продовжив вже впевненіше. — Вже завтра я найму кількох мовчазних вчителів. А що стосується танців, історії моєї родини та вищої знаті Драконячого Краю, то я приділятиму тобі пару годин щовечора.

Мені це здавалося логічним і навіть зручним рішенням, але Ліна несподівано насупилася і злегка схилила голову, явно обдумуючи почуте.

— Навіть якщо вчителі будуть мовчазними та нічого не розповідатимуть на стороні, — спокійно зауважила вона, — у ваших слуг чи родичів все одно виникнуть питання. Наприклад, чому в дім регулярно заходять сторонні люди? І це я ще не згадую про те, що за нами цілком можуть стежити. Адже так?

Я здивовано витріщився на свою співрозмовницю, повільно приймаючи доводи, які звучали лякаюче розумно.