Розділ 14. Вибір пріоритетів

Адріан Сав’єрі

Розмова з паном Вільсом просувалася саме так, як я й розраховував: повільно, ґрунтовно та з тим напруженим задоволенням, яке завжди супроводжує серйозні угоди. Барон був людиною досвідченою, обпаленою життям, із тих, хто вміє продавати не лише землю чи виноградники, а й власну значущість, тож кожну цифру він подавав так, ніби робив мені велику послугу.

Виноградники Вільса були ласим шматком — вдале розташування, зрілі лози, рідкісні сорти та, що не менш важливо, чудова репутація вина, яке виробляли на цих землях. Угода була вигідною, в цьому я не сумнівався ні на мить. Питання полягало лише в одному — ціні. Названа сума була мені не по кишені й перевищувала той ліміт, за який я принципово не хотів виходити. А звертатися по допомогу до батьків… ні, дякую. Я волів вирішувати подібні питання самостійно, навіть якщо для цього доводилося витрачати час, терпіння та увесь арсенал переконання.

— Ви ж розумієте, бароне, — говорив я рівно та без тиску, але з потрібною часткою наполегливості, — що я беру на себе не лише землю, а й усі майбутні зобов’язання. Робітники, постачання, оновлення льохів, логістика. Це інвестиції, і досить значні.

Вільс примружився, покрутив у пальцях келих і хмикнув, явно насолоджуючись торгом.

— Звісно, але й ви розумієте, Сав’єрі, що мої виноградники коштують кожного срібняка, — відповів він з лінивою впевненістю людини, яка звикла, що останнє слово залишається за нею.

Я усміхнувся ввічливо та майже дружньо, після чого продовжив «обробляти» барона, акуратно підводячи розмову до можливих поступок, апелюючи то до довгострокової співпраці, то до вигоди для його родини, то до того, що я зовсім не перекупник, а людина, зацікавлена в розвитку і збереженні справи.

І саме в цю мить я краєм ока помітив рух збоку. До мене підійшов слуга — той самий хлопець, якого я приставив слідкувати за моєю «новоспеченою» нареченою. Він зупинився трохи осторонь, явно вагаючись, але його стан видавав все з головою: збуджений, схвильований, майже захеканий, він переминався з ноги на ногу, ніби роздумував, наскільки доречно зараз мене відволікати.

Я одразу зрозумів — просто так Рай би цього не зробив.

— Прошу вибачення, бароне, — сказав я, не змінюючи виразу обличчя, — хвилину.

Вільс незадоволено стиснув губи, але кивнув, явно сподіваючись, що я повернуся до розмови якнайшвидше. Я зробив крок вбік і подивився на слугу вже без маски світської ввічливості.

— Кажи, — коротко кинув.

Хлопець ковтнув і знизив голос:

— Ваша Світлосте… там… з леді Ліною сталася ситуація.

Цього виявилося достатньо, щоб у голові миттєво вибудувалася низка неприємних сценаріїв. Я повільно видихнув, утримуючи зовнішній спокій, і лише міцніше стиснув келих у руці. Здається, лишити її без нагляду навіть на короткий час було помилкою.

Рішення склалося в голові миттєво, хоч мені й не потрібно було гадати, чим саме воно обернеться. Швидше за все, цій угоді можна було сміливо помахати рукою — надто вдало все складалося до цього моменту, щоб доля не вирішила внести свої корективи. Я коротко велів хлопцеві чекати мене на місці, а сам розвернувся та попрямував до барона Вільса.

— На жаль, я змушений завершити нашу розмову зараз, — промовив рівно та без вибачливих ноток, хоча чудово бачив, як змінюється вираз обличчя мого співрозмовника.

Барон насупився, густі брови зійшлися на переніссі, а погляд став чіпким і незадоволеним. У Вільса явно були власні плани на цю угоду: якщо не вибити з мене всю озвучену суму до останнього мідяка, то принаймні отримати додаткові привілеї, пов’язані з моєю роботою та становищем. І тепер, коли саме я був ініціатором переговорів, раптом так демонстративно йшов, не поставивши крапку, це його відверто дратувало.

— Але ж ми не закінчили обговорення, — обурився чоловік, явно не звиклий, щоб із ним так поводилися.

Я лише знизав плечима, не вважаючи за потрібне виправдовуватися.

— Прошу вибачити, але я мушу терміново відійти.

Відповіддю мені став виразний фирк. Барон різко розвернувся та пішов, навіть не потрудившись попрощатися, чим ясно дав зрозуміти, наскільки його зачепило те, що в мене знайшлися справи поважніші за його виноградники й умови угоди.

Я шумно видихнув, проводивши його поглядом. Так, тут я зазнав поразки, і заперечувати це було безглуздо. Але, принаймні, у мене ще залишався шанс витягнути з халепи свою фальшиву наречену, а це зараз здавалося куди пріоритетнішим завданням.

Я повернувся до слуги, який переминався з ноги на ногу та явно нервував, і коротко наказав:

— Веди мене до Ліни. Негайно.

Хлопець кивнув і одразу рушив вперед, а я пішов слідом, вже подумки готуючись до того, що на мене чекає.

Ми рухалися крізь натовп гостей, і що ближче я підходив до центру свята, то чіткіше відчував на собі чужі погляди. Люди перешіптувалися, схиляючись один до одного, кидали на мене швидкі, допитливі, а часом і відверто азартні погляди. Здавалося, половина присутніх вже уклала негласне парі — з’явлюся я поруч зі своєю нареченою чи дозволю їй викручуватися самій. Дехто, судячи з виразів облич, щиро сподівався на друге.

Цікаво, куди ж Ліна примудрилася вляпатися за той час, що я відвернувся лише на кілька хвилин?

Відповідь почала вимальовуватися сама собою, щойно ми наблизилися до сцени. Я вже здогадувався, що нічого доброго там відбуватися не може, але остаточно всі сумніви розвіялися, коли я побачив Малкольма поруч із нею. В ту ж мить злість на брата, який, поза всяким сумнівом, чудово знав, хто саме та «щаслива учасниця» конкурсу, перекрив всі інші почуття.

Значить, вирішив обіграти мене на очах у всієї знаті? Чи просто вирішив вивідати, що саме пов’язує мене з Ліною та наскільки серйозно я налаштований грати в ці заручини?

Я помітив його руку, простягнуту в бік дівчини, жест був бездоганно ввічливим, майже невинним, але саме це й дратувало найбільше. Я не бачив реакції Ліни, не знав, чи прийняла вона цю пропозицію, чи ще вагається, і ця невизначеність підстібнула мене сильніше за будь-які слова.