Розділ 13. Наш танець

— Ліна, — все ж таки представилася, вирішивши, що мовчання виглядатиме підозріліше, ніж обережна ввічливість.

Руку, втім, я не прийняла, воліючи залишитися поруч, але на безпечній відстані, ніби між нами існувала невидима, але вкрай необхідна межа. Випадковий рятівник він чи ні — питання залишалося відкритим, і перевіряти наміри цього чоловіка на власній шкурі мені поки не хотілося.

Малкольм ковзнув поглядом по моїй долоні, потім на обличчя, і кутики його губ піднялися трохи помітніше.

— Натяк зрозумів, — усміхнувся він без тіні образи, ніби така реакція була для нього радше правилом, ніж винятком. — Але, боюся, без доторків нам буде дещо… проблематично брати участь. Все ж танці передбачають певну близькість.

Ах ось воно що. Значить, таки парні танці. Щось подібне я й припускала, просто сподівалася, що реальність виявиться трошки гуманнішою. Я зітхнула, на секунду заплющивши очі, після чого подивилася на свого співрозмовника вже куди уважніше.

— У мене є наречений, — промовила рівно, намагаючись, щоб голос не видав ні внутрішньої напруги, ні сумнівів. — І, зізнаюся, не думаю, що йому сподобається, якщо я почну танцювати з іншим чоловіком.

Аргумент був, м’яко кажучи, такий собі. Особливо якщо враховувати, що саме через мого «благовірного» я зараз і стояла на сцені під прицілом сотень допитливих поглядів, з масивним перснем на пальці й сумнівним договором за душею. Але вибирати доводилося з того, що є.

Малкольм підняв брову, явно оцінюючи почуте, потім кинув швидкий погляд у бік гостей — туди, де серед строкатого натовпу цілком міг перебувати мій майбутній чоловік.

— Наречений, значить, — промовив він задумливо, після чого знову подивився на мене вже з легким інтересом. — Тоді ситуація стає ще цікавішою.

Чоловік зробив паузу, ніби роздумуючи, чи варто продовжувати, і, знизивши голос, додав так, щоб почула лише я:

— Але якщо дозволите зауважити, зараз у вас вибір між коротким танцем зі мною і куди тривалішим публічним приниженням. А ваш наречений… — він ледь помітно усміхнувся, — підозрюю, волів би перше.

Я скривилася, бо, як не прикро, в словах мого співрозмовника було забагато здорового глузду. Здається, сьогоднішній вечір твердо вирішив не жаліти мої нерви.

І саме в ту мить, коли я вже майже наважилася — внутрішньо попрощалася з рештками розсудливості  та майже вклала долоню в руку Малкольма, — мою кінцівку перехопила куди впевненіша, знайомо тепла й до неможливості своєчасна рука Адріана. Перехопила так, ніби мене ось-ось збиралися вкрасти без дозволу, а він просто не міг цього допустити.

— Ось ти де, — промовив мій напарник з лінивою усмішкою, в якій відчувалася відверта самовпевненість людини, звиклої з’являтися саме тоді, коли це справляє найбільший ефект. — Не можна й на пару хвилин лишити, а ти вже в центрі уваги. Хоча на що я сподівався — опинитися поруч із такою красунею мріє кожен.

Цими словами мій фальшивий наречений без особливих церемоній відсунув Малкольма, зайнявши весь доступний простір поруч зі мною, ніби позначаючи територію. Причому зробив це настільки природно, що стало очевидно: подібні сцени для нього — звична справа.

І тільки тепер до мене, крізь гул голосів і прискорене серцебиття, долинули слова ведучого, промовлені з погано прихованим захватом:

— Що ж… у нас одразу два спадкоємці роду Сав’єрі претендують на танець з нашою учасницею. Цікаво, кого ж леді обере?

Чудово. Просто чудово.

Ще хвилину тому я була нікому не потрібною «простачкою», зручною мішенню для чужих розваг, а тепер раптом перетворилася на ласий трофей, за який публіка була готова вболівати з азартом, гідним скачок.

Я дозволила собі пару секунд на вдих — повільний і необхідний, — після чого все ж вклала долоню в руку Адріана, роблячи вибір максимально очевидним, і повернулася до Малкольма, намагаючись, щоб голос звучав щиро, а не натягнуто-ввічливо:

— Дякую, що не залишили в біді, поки мій коханий був зайнятий робочими справами.

Чоловік хмикнув, а на його губах зїявилася легка та майже глузлива усмішка, після чого він коротко кивнув, не влаштовуючи сцен, і спокійно спустився з помосту, розчиняючись серед гостей так, ніби його поява тут була лише швидкоплинним епізодом.

Ми ж з Адріаном приєдналися до решти пар у центрі майданчика, і в ту саму мить, коли заграла музика, я нахилилася до свого напарника по нещастю та видала скоромовкою, майже не розтуляючи губ:

— Я не вмію танцювати.

Він не відповів ні глузуванням, ні втіхою, ні звичним колючим зауваженням, яких я, якщо чесно, чекала куди більше. Натомість цей Сав’єрі просто зробив крок ближче, впевнено поклав долоню мені на талію та у наступну секунду підхопив так легко, ніби я важила не більше пушинки. Світ довкола змазався, перетворившись на шумну пляму, а я вже крутилася разом з драконом, підкоряючись руху, ритму та силі його рук, навіть не встигнувши усвідомити, як саме це сталося.

Я інстинктивно вчепилася в чоловіче плече, але він лише міцніше втримав мене, спрямовуючи, ведучи і не залишаючи жодного шансу оступитися чи збитися. Залишалося лише дивитися Адріану в очі — темні, зосереджені, надто уважні — і з розгубленим здивуванням відчувати, як повністю опиняюся в його владі, добровільно та без опору. У цю мить він не був ні зарозумілим аристократом, ні людиною з сумнівним договором у кишені, ні чоловіком, з яким мене пов’язувала чиста формальність. Він був ведучим, опорою, центром цього танцю — і мого дихання заодно.

І якби я не знала про його справжні наміри, якби не пам’ятала, з чого саме почалася вся ця історія, можна було б легко та небезпечно повірити, що я справді не байдужа цьому знайомому незнайомцеві. Бо погляд мого напарника по танцю не блукав по залу, не шукав схвалення публіки та не відзначав суперників. Він належав лише мені — так, ніби в цю саму мить довкола нас більше нікого не існувало.