Розділ 12. Мій рятівник

Я все ж таки зробила ці останні два кроки до усміхненого ведучого, намагаючись триматися з гідністю, хоча всередині вже щосили бився тривожний дзвіночок. До останнього хотілося вірити, що сталася якась помилка, непорозуміння чи кумедний збіг обставин, який ось-ось роз’ясниться, і мене ввічливо відпустять назад до столиків і квіткових композицій. Зрештою, як можна брати участь у парному конкурсі наодинці?

Хоча… що довше я про це думала, то очевидніше ставало: саме в цьому й полягав план тієї самої трійці — виставити мене посміховиськом. Показати всім, що «наречена Адріана Сав’єрі» — порожнє місце, та ще й без свого дорогоцінного супутника.

Я кинула швидкий погляд у бік дівчат. Вони навіть не намагалися приховати задоволених усмішок. Навпаки, дивилися на мене з таким виразом, ніби вже подумки приймали вітання з успішно проведеною диверсією. У однієї з них губи здригнулися, ніби вона ледь стримувалася, щоб не розсміятися вголос, і в цю мить я остаточно зрозуміла: розраховувати на поблажливість не варто.

Тим часом місцевий тамада, явно натхненний тим, що відбувається, увійшов у смак. Він із ентузіазмом вихваляв мою «сміливість», «рішучість» і навіть «справжню драконячу відвагу», тож мені залишалося лише стояти та посміхатися, намагаючись не видати, що вся ця відвага тримається виключно на впертості і небажанні зіпсувати все ще більше.

І ось закономірно перед ним постало питання, від якого мені захотілося нервово розсміятися.

— Але де ж ваш напарник? — з щирим подивом промовив ведучий, озираючись довкола.

Погляд чоловіка ковзав по гостях, затримуючись то на одній групі, то на іншій, а я тим часом почала помічати те, що раніше вислизало з уваги. Усмішки. Їдкі, вичікувальні, майже хижі. І вони були не лише на обличчях тих самих дівиць.

Здається, Адріана тут любили далеко не всі.

Усвідомлення прийшло неприємно швидко: дізнавшись, що я його наречена, багато хто вирішив, що це чудова нагода вколоти дракона через мене. Приниження, виставлене напоказ, публічне фіаско — все це виглядало для них цілком привабливо. Я буквально відчувала, як суспільство довкола ділиться на негласні табори: хтось дивився з передчуттям, чекаючи скандалу; хтось — з відвертим нерозумінням, явно не в курсі внутрішніх інтриг; а когось те, що відбувається, відверто дратувало, ніби свято раптом пішло не за планом.

І саме в цю мить я помітила ЙОГО.

Серед гостей, впевнено прокладаючи собі шлях до сцени, рухався молодий чоловік. Симпатичний, зібраний, з уважним поглядом і надто спокійним виразом обличчя для людини, яка опинилася в центрі такого видовища. Він дивився прямо на мене, не відводячи очей, і в цьому погляді було щось дивне. Не цікавість чи глузування.

Скоріше… розуміння.

Я не знала, що саме він задумав і чи має він взагалі відношення до того, що відбувається, але чомусь саме зараз у грудях ворухнулася несмілива та майже безглузда надія. Ніби цей незнайомець справді знав, що робить, та йшов сюди не просто так.

І якщо він дійсно збирався допомогти… то з’явився саме вчасно.

— То де ж ваша пара? — вчергове перепитав ведучий, цього разу навіть не намагаючись приховати нетерпіння.

З боку глядачів прокотилися відверті смішки. Не злі, ні — радше вичікувально-допитливі, такі, якими зазвичай супроводжують чуже незручне становище, коли всім вже зрозуміло, чим це закінчиться, і ніхто не поспішає втручатися. Я відчула, як спина повільно дерев’яніє, а усмішка на обличчі починає нагадувати театральний реквізит — гарний, але абсолютно нещирий.

І саме в цю мить поруч зі мною пролунали кроки.

Незнайомець, якого я помітила раніше, піднявся сходами на сцену спокійно та впевнено, ніби це було заплановано з самого початку. Він став поруч, не порушуючи особистого простору, але так, щоб всім було очевидно: він тут не випадково. А потім, не підвищуючи голосу та без найменшої напруги, промовив:

— Я компаньйон цієї милої леді.

Якби в цю мить хтось впустив кришталеву вазу, ефект був би приблизно той самий.

Я приголомшено обернулася до нього, не одразу повіривши почутому. Дівиці, ще хвилину тому сяяли самозадоволенням, виглядали так, ніби їх раптом облили крижаною водою. У натовпі прокотилася хвиля здивованих шепотів, а сам ведучий завмер із таким виразом обличчя, ніби сценарій заходу щойно переписали на ходу, забувши поставити його до відома.

— В-ваша Світлість? — видихнув він, явно сумніваючись, чи зір досі з ним.

Чоловік лише усміхнувся — легко та майже ліниво, як людина, якій давно набридли подібні реакції.

— А є якісь обмеження для учасників? — поцікавився він із тією самою ввічливою насмішкою, що миттєво ставить співрозмовника в глухий кут. Відповіді чоловік, втім, і не чекав. Натомість обернувся до мене та подарував усмішку — теплу, відкриту та зовсім не схожу на вирази облич тих, хто ще недавно тішився з мого становища. — Малкольм, — представився мій рятівник. — Мене звати Малкольм.

Він простягнув руку, пропонуючи вкласти мою долоню в його, і зробив це так природно, ніби ми справді були напарниками, причому не перший день. І ось тут у моїй голові нарешті ввімкнувся внутрішній сигнал тривоги. Надто вчасно. Надто впевнено. Надто… ідеально.

Я дивилася на його долоню, на спокійну усмішку та на зацікавлені погляди довкола й чітко розуміла: погоджуючись, я вплутуюся в щось нове. Можливо, не менш сумнівне, ніж уже підписаний договір.

Питання було лише в одному — що небезпечніше зараз: прийняти допомогу загадкового Малкольма чи відмовитися та стати головною розвагою вечора?