Розділ 8. Підготовка до заходу

І якщо я наївно вирішила, що на цьому наші випробування під назвою «підготовка фальшивої нареченої» нарешті завершаться, то вже за кілька хвилин зрозуміла, як сильно помилялася. Щойно ми вийшли з ювелірної майстерні та влаштувалися в кареті, Адріан, з таким виглядом, ніби між іншим повідомляє про погоду, кинув:

— Далі їдемо до салону. Тобі зроблять зачіску і макіяж.

Я повільно обернулася до нього, стискаючи руку з масивним перснем і намагаючись осмислити почуте.

— Звісно, — пробурмотіла у відповідь. — А потім, мабуть, одразу коронація та урочистий вихід до народу?

Мій співрозмовник ледь помітно всміхнувся.

— Майже. Після салону ми вирушимо на один досить… цікавий захід.

Саме це слово мені одразу не сподобалося.

— Наскільки «цікавий»? — уточнила я з підозрою.

— Буде шалено нудно, — чесно зізнався мій «наречений». — Але ми зобов’язані там з’явитися.

Я важко зітхнула, відкинувшись на спинку сидіння, і на кілька секунд заплющила очі. Все, що відбувалося, остаточно перестало бути ланцюжком випадковостей і дедалі більше нагадувало ретельно вибудуваний маршрут, з якого мені вже не зійти.

Але я все ж кивнула.

Адже договір все одно підписаний, а зворотного шляху поки що не існувало. Та й зобов’язання, навіть фіктивні, ніхто не скасовував. А одне з них якраз і полягало в тому, щоб з’являтися поруч зі своїм псевдонареченим на всіх заходах, куди його запросили.

Що ж. Якщо вже грати роль фальшивої нареченої, то, мабуть, по повній програмі.

А подальший час минув для мене під девізом «Я це пережила». Ні, навіть не так. «Я вижила». І вважаю, що заслуговую за це щонайменше медаль, а щонайбільше — негайне повернення додому без жодних додаткових умов.

Майже дві години мене методично та нещадно позбавляли рослинності на тілі. Всій. Скрізь, де, на думку місцевих майстринь, у пристойної нареченої майбутнього дракона не повинно бути нічого зайвого. Я чомусь була впевнена, що в магічному світі такі питання вирішуються клацанням пальців, краплею зілля чи хоча б закляттям на п’ять секунд.

Як же. Жодної магії. Жодних чудес. Тільки віск. Гарячий та безжальний.

Я щиро сподівалася, що мій «наречений» перебуває достатньо далеко та не чує тих звуків, які періодично виривалися в мене з горла. Бо назвати це стогнами було б занадто м’яко, а криками — занадто правдиво. У якийсь момент мені навіть здалося, що стіни салону злегка тремтять, але майстрині лише співчутливо зітхали та продовжували працювати з професійним спокоєм людей, давно звиклих до чужих страждань.

— Потерпіть, люба, — лагідно примовляли вони. — Залишилося зовсім трошки.

«Зовсім трошки» в їхньому розумінні розтягувалося на вічність.

Технічного прогресу тут, звісно, не спостерігалося. Ні тобі лазерів, ні чарівних кристалів, ні диво-артефактів «раз — і готово». Тільки давні перевірені методи та впевненість у тому, що краса, як відомо, вимагає жертв. Бажано живих.

І ось тут мене накривало каяття.

Я вже в сотий раз пошкодувала про своє нудне особисте життя і про те, як роками відкладала похід до земного салону, вважаючи, що «та ну, і так нормально». Зараз би сиділа, усміхалася та думала про прекрасне, а не стискала простирадло і проклинала власну лінь під співчутливі зітхання майстринь, які, треба віддати їм належне, справді робили все максимально акуратно й майстерно.

А коли все нарешті скінчилося, я лежала, дивлячись у стелю та відчуваючи себе очищеною, оновленою й морально знищеною. І якщо після цього Адріан ще хоч раз заїкнеться про те, що бути фальшивою нареченою — це «суща дрібниця», я особисто влаштую йому екскурсію до цього салону. Повторну.

На моє величезне полегшення, все інше пройшло підозріло швидко. Після пережитих воскових тортур зачіска та макіяж здалися майже курортом. Майстрині вправно зібрали волосся, щось підкрутили, десь закріпили — і вже за короткий час оголосили, що я готова. Макіяж теж не перетворився на багатогодинний ритуал: кілька впевнених рухів, м’які відтінки, жодних масок і перегинів. Я навіть насторожилася — зазвичай такі речі не обходяться без підступу.

А потім мене, як завершене витвір мистецтва, передали в руки мого «нареченого».

Адріан окинув мене уважним критичним поглядом — тим самим, від якого хочеться випростати спину та перестати дихати. Він мовчав кілька секунд, оцінюючи результат, і я вже приготувалася до якогось зауваження, але замість того чоловік ледь помітно кивнув. І, здається… залишився задоволений.

Я ж до цього моменту себе не бачила. І тому, обернувшись до величезного дзеркала, просто завмерла.

Це… справді я? Відображення дивилося впевнено, спокійно та якось надто ефектно для дівчини, яка ще вчора йшла з роботи повз книгарню. Довгі ноги, стрункий силует, ідеально сидячий одяг — я навіть на секунду нахилила голову, перевіряючи, чи не обманює мене зір.

У мене справді такі довгі ноги? Чи це магія одягу? Чи, може, дзеркало трохи лестить? Втім, розбиратися не хотілося. Я просто мимоволі розпливлася в усмішці, відчуваючи себе… по-справжньому красивою. Рівно до тієї миті, як цей падлюка вирішив повернути мене з небес на землю.

— Ти ще інших дівчат на святі не бачила, — спокійно зауважив він. — Тож не дуже захоплюйся.

Я одразу скривилася, кинувши на чоловіка незадоволений погляд, але він, ніби пом’якшуючи удар, додав:

— Але мені подобається, що вийшло. Вони залишили твою природну красу.

Ось тут і настала моя черга здивовано витріщатися на лускатого. Я відкрила рота, потім закрила, потім все ж вирішила нічого не казати. Бо коментар був… несподіваним. І чомусь збивав із пантелику.

Закінчивши з перемовинами, ми покинули салон, і карета одразу рушила, відвозячи нас до того самого «шалено нудного» заходу. Я влаштувалася на сидінні, все ще прокручуючи в голові своє відображення та слова Адріана.

Здається, сьогоднішній день ще не закінчив мене дивувати.