Розділ 7. Підготовка до майбутньої події

Пробудження вийшло на диво… звичайним. Без криків, паніки чи усвідомлення кінця світу. Я кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, а потім різко сіла, згадавши все одразу. Драконячий Край нікуди не подівся, фальшивий наречений теж, а отже, пора вставати та принаймні виглядати пристойно.

Ванна зустріла мене вже знайомою розкішшю і повною впевненістю, що людина, яка придумала такі розміри приміщень, явно не знала, що таке «маленька квартира». Я вмилася швидко, намагаючись не думати про те, що станеться, якщо в цьому світі раптом закінчиться гаряча вода, і вийшла назад, витираючи обличчя рушником.

І тут буквально врізалася в чоловіка.

— Доброго ранку, — незворушно промовив Адріан, ніби підстерігати людей біля виходу з ванної — це нормально й навіть ввічливо.

Я відступила на крок, інстинктивно притискаючи рушник до грудей, а чоловік тим часом простягнув мені… щось.

— Це що? — з сумнівом уточнила, роздивляючись дивного вигляду вбрання.

Річ виглядала підозріло цілісною, витонченою та явно створеною без урахування мого морального спокою. Тканина м’яко переливалася, фасон натякав на елегантність, а сам факт, що це пропонували вдягнути прямо зараз, викликав внутрішній протест.

— Одяг, — послідувала логічна відповідь. — Для виходу.

Аргументи були залізобетонні.

Я ще раз покосилася на вбрання, подумки прикидаючи варіанти втечі, але, на жаль, альтернативи мені не запропонували. Тому мовчки забрала його та повернулася до спальні. Через кілька хвилин, оглянувши себе в дзеркалі, змушена була визнати: виглядає це… небезпечно добре. Навіть підозріло.

— Якщо я зараз приверну чиюсь увагу, це на твоїй совісті, — буркнула, виходячи назад.

Адріан окинув мене оцінюючим поглядом, явно задоволений результатом, і, на моє велике полегшення, промовчав. Перший вихід у люди виявився подією.

Карета чекала нас біля входу — справжня, з м’якими сидіннями та різьбленими деталями. Вона викликала відчуття, що мене зараз або везуть на бал, або збираються видати заміж просто по дорозі. Я влаштувалася всередині, намагаючись не дивитися у вікно надто довго, адже кожен новий краєвид лише підтверджував: так, я точно зараз не в своєму звичному світі, а Драконячий Край — це не вигадка та не плід моєїзапаленої фантазії.

Першим пунктом нашого маршруту стало ательє, і воно виявилося… зачиненим. Для всіх, крім нас.

— Це нормально? — уточнила я, коли двері за нами зачинилися зі звуком, ніби ми потрапили до ретельно охоронюваного сховища.

— Абсолютно, — спокійно відповів Адріан. — Тут обслуговують лише тих, хто може собі це дозволити.

Я вирішила не уточнювати, чим саме платять за такий сервіс.

Вибір вбрань нагадував атаку. На мене. З усіх боків. Тканини, фасони, кольори, прикраси, взуття та аксесуари виникали ніби нізвідки, і кожна нова річ, на думку майстринь, була «ідеальна саме для мене». Я кивала, приміряла, крутилася перед дзеркалом і поступово починала підозрювати, що мене тут збирають не просто на бал, а на стратегічно важливу операцію.

Коли дійшло до аксесуарів, я вже змирилася. А от білизна…

— Це обов’язково? — невпевнено поцікавилася, дивлячись на запропонований комплект із виразом глибокої моральної травми.

— Звісно, — усміхнулася одна з дам так, ніби знала про моє особисте життя більше, ніж я сама. — Вашому кавалеру точно сподобається.

Я повільно обернулася до Адріана, але він зробив вигляд, що дуже уважно розглядає вітрину.

— Я йому що декорація, — промимрила собі під ніс, повертаючись до примірочної. — І взагалі, у нас угода, а не…

— О, не хвилюйтеся, — долинуло мені вслід. — Все строго в рамках пристойності.

Судячи з поглядів працівниць салону, рамки тут були досить умовними.

А коли ми нарешті вийшли з ательє, навантажені коробками та пакунками, я почувалася так, ніби пережила модний апокаліпсис. І це було лише початок. Здається, роль фальшивої нареченої обіцяла бути куди цікавішою, ніж я розраховувала.

Наступним пунктом нашої насиченої програми значилася ювелірна майстерня.

Я дізналася про це ще по дорозі. Адріан раптом став помітно зібранішим і задумливішим, а карета змінила напрямок. Коли ми зупинилися, я визирнула у вікно та побачила непримітний на вигляд будиночок, потемнілий від часу, з вузькими дверима та вивіскою, яку, здається, не змінювали років двісті. Ні блиску, ні вітрин, ні натяку на розкіш.

— Тут точно роблять прикраси, а не прокляття? — пошепки уточнила я, вибираючись назовні.

Мій «сужений» лише усміхнувся у відповідь і відчинив двері, пропускаючи мене вперед.

Всередині виявилося несподівано тепло та затишно. Повітря було просякнуте запахом металу, каменю і чогось ледь вловимо магічного. За масивним столом сидів старий майстер з уважним поглядом і руками, які, здавалося, знали про коштовності більше, ніж я — про власне життя.

— Давно не бачив вас, мілорде, — кивнув він Адріану, а потім перевів погляд на мене і примружився. — А ось це вже цікаво.

Мені раптом захотілося сховатися за спиною свого «нареченого», але я стрималася та просто ввічливо посміхнулася.

Майстер не став тягнути час. Він дістав один піднос за одним, і на кожному сяяли прикраси, від яких у мене почав нервово смикатися лівий глаз і розгулялася уява. Камені переливалися, ніби в них замкнули шматочки зірок, оправи виглядали так, ніби їх створювали не заради краси, а заради демонстрації статусу.

Я дивилася на все це з тихим жахом, подумки прикидаючи вартість і розуміючи, що навіть один такий камінчик цілком міг коштувати мій річний дохід… якщо не більше.

Адріан, навпаки, розглядав прикраси спокійно та прискіпливо, обираючи найкраще з найкращого. Кілька варіантів він одразу відклаа, кивнувши майстру, але коли дійшло до обручальних каблучок, раптом похитав головою.

— Не те, — коротко сказав він. — Жодне.

Старий хмикнув, ніби чекав саме цього.