Розділ 4. Угода

Мій співрозмовник озирнувся, ніби перевіряючи, чи не затаївся хтось за колонами чи за шторами, потім підняв руки й повільно повів ними в повітрі. Рухи були впевненими та відточеними до автоматизму, ніби він робив це не вперше й навіть не вдруге. І саме від цього мені стало не по собі.

Простір довкола ніби відгукнувся на його жести: повітря ущільнилося та заіскрилося, і мені здалося, що нас накрило м’яке райдужне сяйво, ніби ми раптом опинилися всередині величезної переливчастої мильної бульбашки.

Я кліпнула.

Так. Просто чудово! Значить, нерви таки шалять. Спочатку портали, потім крилаті коти, тепер спецефекти. Наступний логічний крок — балакучі штори й філософський камін.

Тим часом незнайомець завершив свої маніпуляції та одразу обернувся до мене, подивившись так уважно, ніби тепер міг дозволити собі повну відвертість.

— Це угода, — спокійно промовив чоловік, ніби цим словом уже все пояснив. Я насупилася, але він продовжив, не даючи мені вставити й слова: — Якщо ти мені не збрехала, то виходить, що потрапила сюди зовсім не за власним бажанням. А це означає, що Валіріс все це провернув без твого відома…

— Ну, припустімо, — скептично хмикнула я. — Але як це пов’язано з угодою? І що це взагалі за договір такий?

Я склала руки під грудьми та уважно подивилася на співрозмовника, всім своїм виглядом даючи зрозуміти: на гарні формулювання я більше не ведуся. На що він несподівано усміхнувся.

— О, все дуже просто. Ти допомагаєш мені в одній… дрібній авантюрі, — слово «дрібній» чоловік вимовив з таким виразом обличчя, що я одразу йому не повірила, — а я знайду спосіб повернути тебе назад.

Незнайомець зробив паузу та додав майже невзначай, але надто влучно:

— Ти ж хочеш додому?

Пропозиція була, безумовно, спокусливою. Надто спокусливою. Настільки, що всередині одразу ввімкнувся режим здорового скепсису. А що, якщо він бреше? Чи не бреше, але приховує половину правди? Чи це той самий випадок, коли «дрібна авантюра» раптом включає драконів, палацові інтриги та ризик для життя?

Я примружилася.

— І що це за авантюра така? — поставила головне запитання, не зводячи погляду зі свого візаві.

Інтуїція підказувала: відповідь мені точно не сподобається.

Мій співрозмовник знову не відповів одразу. Він витратив кілька хвилин на роздуми, повільно походжаючи кімнатою, ніби зважував кожне слово. Але у якийсь момент він зупинився, кивнувши своїм думкам, і, нарешті, заговорив:

— Мені потрібна фіктивна наречена на найближчий час.

Я приголомшено витріщилася на чоловіка. Мозок чесно спробував обробити почуте, але на цьому етапі реальність остаточно дала збій. Я вже похитала головою, збираючись відмовитися — швидко, рішуче та без обговорень, — але чоловік не дав мені вставити й слова.

— Не поспішай відмовлятися, — спокійно продовжив зеленоглазий. — Ми просто допоможемо одне одному. Справа в тому, що мій батько вимагає обрати наречену та вже на Весняному балу представити її на родинному зібранні. От тільки я не планую одружуватися. Принаймні найближчим часом.

Я фиркнула.

— Дуже цікава історія, — протягнула з ввічливим скепсисом, — тільки я тут до чого? Мені, знаєте, не надто хочеться зображати навіть фіктивні стосунки.

Я взагалі-то додому хочу.

— При тому, — незворушно відповів красень, — що ви зображатимете мою дівчину, а я зі свого боку спробую знайти спосіб повернути вас назад якомога швидше. Так я виграю для себе час і водночас зможу вам допомогти, — перейшов на офіційне звернення мій співрозмовник.

Він уважно стежив за моєю реакцією та, помітивши сумнів, вирішив зайти з важкої артилерії:

— А так… куди ви підете? — додав трохи м’якше. — У вас є план, як повернутися додому? Чи, для початку, де ви збираєтеся переночувати сьогодні?

Я стиснула зуби. От же… гад повзучий! Зайшов з козирів.

— Гаразд. Якщо… якщо я погоджуся, — почала, обережно добираючи слова, — що саме я маю робити?

Сказати, що мені все це не подобалося, — значить сильно применшити. Мене не влаштовувало буквально все: і сама розмова, і його спокій, і формулювання на кшталт «дрібна авантюра». Але водночас я чудово розуміла, що опинилася в небезпечній ситуації. Чоловік мав рацію — іти мені нікуди, допомоги шукати ніде, а орієнтуватися в цьому світі без провідника означало добровільно підписатися під списком проблем.

І він цим дуже вміло користувався. Гаразд. Нехай радіє. Тимчасово.

— Дрібницю, — засяяв цей геній авантюр, і від його усмішки мені захотілося одразу уточнити умови договору дрібним шрифтом. — Усміхатися, кивати та вдавати, що ти безтямно щаслива поруч зі мною.

Чоловік говорив це так легко, ніби пропонував спільний похід за тістечками.

— А взамін, — продовжив мій співрозмовник, — я забезпечу тобі дах над головою та все необхідне для життя. Крім того, шукатиму спосіб відкрити зворотний портал якомога швидше.

Він зробив паузу та, ніби між іншим, додав:

— Але не раніше свята.

Я одразу примружилася.

— І коли планується цей самий захід? — запитала, вже відчуваючи підступ.

— За тиждень.

Тиждень. Отже, мені належало протриматися цілих сім днів. Сім днів у світі драконів, інтриг і весняних балів. А потім — якщо цей зеленоглазий виконає обіцянку — я зможу повернутися додому.

В принципі… не так вже й страшно. Мабуть.

Але мене мучило певне нестикування. Все ж він міг знайти когось із місцевих на цю роль і не затівати таку авантюру з ледь знайомою дівчиною. І саме це мене бентежило надто сильно. Але вибору в мене справді не було.

— Я згодна, — сказала, випроставшись, — але ми підпишемо договір. Я не хочу, щоб мене обманули.

Я чекала торгу, заперечень чи спроби збити умови. Але чоловік підозріло легко кивнув.

— Чудова думка. — Ось тут мені стало по-справжньому тривожно. Де ж підступ? — Я якраз планував запропонувати прописати нашу угоду, — додав він, — але спочатку непогано було б представитися. Твоє ім’я мені відоме, а мене звати Адріан.