Розділ 3. Знайомство з мамою того самого

— Так, стоп, — я підняла долоню, відчуваючи, як всередині стрімко закипає обурення, а разом із ним і рішучість не дати себе зробити крайньою. — Давайте дещо прояснимо. Жертва тут взагалі-то я. Це мене підхопило й затягнуло кудись у… — невизначено махнула рукою, ніби намагаючись струсити з пальців цілий світ, — драконячі краї. То чому скаржитесь ви?

Не знаю, звідки в мені взялася ця сміливість. Можливо, це була захисна реакція організму, який втомився панікувати й вирішив перейти в режим «наїзд». Але я точно знала одне — дозволити цьому чоловікові з шикарною фігурою, ідеальною поставою й надто спокійним поглядом просто взяти й перекласти всю відповідальність на мене я не збиралася.

— І взагалі! — ткнула пальцем у повітря між нами з таким напором, ніби він особисто тримав портал відчиненим. — Це все кіт винен! От на нього й нарікайте!

З кожним словом я наступала на свого співрозмовника, зовсім забувши про таку незначну деталь, як те, що це я вломилася в його дім, минаючи всі можливі й неможливі засоби захисту. Обурення додавало сміливості, адреналін — впевненості, а здоровий глузд в цю мить, мабуть, вирішив взяти вихідний.

Я вже була готова перейти до другого раунду звинувачень — із переліком морального збитку, нервового зриву й потенційної психотерапії, — коли раптом щось невловимо змінилося. Я осіклася на півслові. Обличчя мого співрозмовника стало іншим, але не тому, що мої слова його зачепили. Навпаки — чоловік більше не дивився на мене. Його погляд змістився трохи вбік… мені за спину. І ось це вже було тривожно.

Я помітила, як він напружився, як ледь помітно змінилося дихання, як зник той самий дратуючий спокій. І це вже точно не мало жодного стосунку до моєї гнівної тиради.

Повільно, з поганим передчуттям, я обернулася й побачила, що за моєю спиною стояла жінка. Шикарна. Висока. З бездоганною поставою й витонченим вбранням, яке виглядало так, ніби його створили не просто для балу, а для того, щоб справляти враження без жодних зусиль. Вона з явним інтересом спостерігала за нашою «милою» розмовою, злегка піднявши брову й усміхаючись так, ніби щойно застала вкрай вдалу виставу.

— Ой… — я завмерла, різко усвідомивши, що, можливо, щойно перейшла якусь невидиму, але дуже важливу межу. — А ми тут…

Навіщо я взагалі продовжувала говорити — загадка. Ситуація явно виходила за рамки «незручного знайомства», а ці двоє, без сумніву, були знайомі. Причому знайомі надто добре. От нехай зеленоглазий і пояснює своїй… знайомій, що тут відбувається і чому в його домі раптом з’явилася обурена брюнетка.

— Ні-ні, продовжуйте, — жіночка легко махнула рукою, ніби я не вторглася в чужий дім, а розважала її перед вечерею. Вона широко усміхалася, відверто насолоджуючись тим, що відбувалося. — Я давно не бачила, як хтось вичитує мого сина. Та ще й у такій манері.

…Сина. Слово пролунало наче вирок.

Мені стало ніяково. Я відчула, як вуха починають зрадницьки горіти, а вся щойно накопичена сміливість випаровується без сліду. Хотілося терміново провалитися крізь підлогу — бажано назад, у книжковий магазин, без кота, без порталів і без драконячих країв.

Я повільно опустила руку, якою ще хвилину тому розмахувала в обвинувачувальному пориві, й обережно всміхнулася, відчуваючи себе школяркою, спійманою на зухвалості перед батьками.

— Мамо, я все поясню, — нарешті відмер мій мимовільний напарник по цій катастрофі.

Але його родителька лише похитала головою з виглядом людини, яка вже все зрозуміла. І саме це лякало найбільше.

— Ні-ні, це ви вибачте мене за таке нахабне втручання, — з легкою усмішкою промовила блондинка, дивлячись вже виключно на мене. — Я просто не знала, що в мого сина є дівчина. Але раз так… ах, яка чудова новина! Треба негайно розповісти Генріху.

Вона розвернулася й попрямувала до виходу, а я краєм вуха вловила вельми характерний звук. Здається, у чоловіка, що стояв поруч, скрипнули зуби. Упс. Помилочка вийшла.

Я вже відкрила рота, щоб поспішно заявити, що сталася чудовищна помилка і я взагалі тут випадково, коли зеленоглазий красень несподівано різко притягнув мене до себе. І так дивно обійняв, ніби ми репетирували це роками. Він навіть нахилився ближче й… майже сюсюкаючись промовив:

— Так-так. І скажи татові, що я виконую його волю.

Від його усмішки в мене всередині щось тривожно стиснулося. Це не був теплий жест і не романтичний порив. Це був оскал людини, яка щойно втягнула мене в щось вкрай сумнівне.

Жінка задоволено кивнула й зникла за дверима. А щойно ми залишилися наодинці, і я нарешті вирвалася з цепкого захвату свого раптового «нареченого», відступила на крок і в повному нерозумінні витріщилася на нього.

— Не могли б ви пояснити, — насупилася я, — що це щойно було?

І, судячи з виразу обличчя мого співрозмовника, відповідь мені абсолютно не сподобається.