Розділ 2. Мій персональний глюк

Ліна Красько

Вся ця ситуація здавалася не просто нереальною, а відвертою маячнею. Книжковий магазин, крилатий кіт, портал… і ось тепер закономірне запитання — а де я, власне, опинилася? Свідомість чіплялася за деталі, намагаючись скласти з них хоч якусь логічну картинку, але виходило відверто погано.

Дивне приміщення в вікторіанському стилі, надто високі стелі, вітражі, м’яке світло, ніби спеціально створене, щоб виглядати підозріло атмосферно, незвичайний чоловік із смарагдовими очима та спокоєм людини, на чию голову не падають незнайомки з дивних магазинів…

І… о боги. Здається, я таки з’їхала з глузду.

Ну правда. А як іще пояснити всю цю нереальну картину? Втома, перепрацювання, нервовий зрив, галюцинації — все це звучало набагато правдоподібніше, ніж версія з магією, порталами та котами, які літають без дозволу законів фізики.

Я чесно спробувала. Реально спробувала знайти хоч якесь наукове пояснення тому, що відбувається. Перебрала в голові все: стрес, колективне божевілля, приховані камери, експеримент, сон на ногах, вкрай невдалу вечірку з наслідками… Але чим далі я заходила у своїх міркуваннях, тим менш втішними ставали висновки.

Або мій мозок остаточно вирішив піти у відпустку без попередження, або я справді опинилася в місці, де науковий підхід безпорадно розводить руками й пропонує змиритися. І, якщо чесно, другий варіант мені подобався навіть менше першого.

Тим часом мій персональний глюк із шикарною фігурою та зовнішністю голлівудського красеня почав наближатися до мене — причому робив це з такою впевненістю, ніби ми давно знайомі, а я просто забула про це десь між світами. Погляд у нього був уважний, чіпкий і підозріло осмислений — не дуже схоже на продукт моєї уяви, але списувати з рахунків версію з галюцинацією я поки не поспішала.

— Ви хто така і як тут опинилися? — вимогливо промовив незнайомець.

Ага. Значить, все ж таки хоче познайомитися. Хоч і таким… екстремальним способом. Без кави, без світської посмішки, зате одразу з допитом і зеленими очима, від яких чомусь ставало надто тепло.

Я встигла вправно вивернутися з його обпалювальних обіймів, зробила крок назад і нарешті нормально вдихнула. Дуже, до речі, вчасно, бо зблизька цей чоловік чинив несподівано дезорієнтувальний вплив на здатність мислити тверезо. Чи це все ще галюцинації? Питання залишалося відкритим.

От і що тут скажеш? Що я, можливо, трошки не в собі й саме тому тут опинилася? Чи що все почалося з книжкового магазину та рудого кота, який, по-хорошому, мав би просто нявкати, а не відкривати портали?

Я на секунду замислилася, а потім спіймала себе на більш нагальній думці. До речі… а де саме це «тут»? Саме це питання я й поставила своєму співрозмовникові, намагаючись триматися впевнено, навіть якщо всередині у мене все ще сперечалися здоровий глузд і почуття самозбереження:

— Перш ніж я почну пояснювати, як саме примудрилася тут опинитися, може, ви все ж таки скажете… де я взагалі перебуваю?

Бо якщо вже сходити з розуму, то хоча б із розумінням локації.

— У Лаварії… — промовив чоловік і, помітивши повне нерозуміння на моєму обличчі, спокійно уточнив: — Драконячий Край.

— А, ну так. Звісно. Це все одразу прояснює, — їдко відгукнувся мій внутрішній голос, дуже прозоро натякаючи, що я, здається, стрімко наближаюся до нервового зриву. Не щодня ж, знаєте, опиняєшся в Драконячому Краї. І чомусь без попередження та інструкцій.

Я шумно видихнула, заплющила очі та, намагаючись не скотитися в істерику просто при свідках, зробила ще три глибокі вдихи підряд. Повільно. Осмислено. Як вчили в інтернеті у моменти, коли життя раптом перестає бути схожим на нормальне.

Навіть якщо все, що відбувається, — галюцинація, краще їй не опиратися. З галюцинаціями, як і з котами, сперечатися марно. Куди розумніше спробувати розібратися, поки вони остаточно не почали диктувати умови.

Я розплющила очі та подивилася на чоловіка вже більш зібрано.

— Мене звати Ліна. Ліна Красько. Я живу… — я запнулася, махнувши рукою, та кривувато всміхнулася. — А, втім, не важливо. Ви все одно навряд чи знаєте таке місто.

Темноволосий Аполлон не перебивав, лише уважно слухав, і це чомусь трохи заспокоювало.

— Весь день я провела на роботі, — продовжила, відчуваючи, як слова починають вишиковуватися в більш-менш зв’язний ланцюжок. — А по дорозі додому раптом помітила книжковий магазин. Старий, гарний такий і… підозріло затишний. От і вирішила зайти на хвилинку.

Я зробила паузу, подумки помахавши ручкою тій самій «хвилинці».

— І саме в цю мить почалися справжні дивнощі. Спочатку з’явився крилатий кіт із нахабною посмішкою на своїй рудій морді. З таким виглядом, ніби він господар не лише магазину, а й моєї долі. Потім — портал. Дуже ефектний, до речі, із золотавим снігом і відчуттям, що реальність вирішила скластися навпіл. А далі… — я розвела руками. — Далі я опинилася тут.

Розповідь вийшла трохи сумбурною, місцями з перескоками, але чесною. Я це чудово розуміла. Судячи з того, як насупився мій співрозмовник, варіантів було всього два: або він мені не вірить — що, відверто кажучи, було б абсолютно логічно, я б і сама собі не повірила, — або йому в цій історії щось дуже не подобається.

І, якщо чесно, другий варіант виглядав набагато тривожнішим.

І ось я вже відкрила рота, щоб сказати щось у дусі «я тут взагалі випадково» чи «поверніть мене назад, будь ласка», коли обличчя мого співрозмовника раптом змінилося. Зникла іронія, пішла холодна ввічливість, а погляд став жорстким і уважним, ніби він нарешті побачив не розгублену гостю, а проблему.

— Валіріс привів чужинку не просто в наш світ, — промовив він повільно та чітко, — та ще й саме до мене додому.

Чоловік зробив коротку паузу, і мені чомусь стало ясно: зараз пролунає не запитання, а радше попередження.

— Я не знаю, які у вас із крилатим богом плани, — його смарагдові очі блиснули, — але мене в них не вплутуйте.