Розділ 1. Знайомство

Адріан Сав'єрі

— А де кіт? — перше, що я почув, коли дивна незнайомка буквально звалилася на мене з нізвідки.

Сказати, що я був у шоці, — значить проявити неймовірну стриманість. У моєму домі, де захист настільки щільний і багатошаровий, що не те що чужинка — сюди навіть добре підготовлена армія драконів не одразу прорветься, — раптом матеріалізувалася дівчина. Причому не просто з’явилася, а саме гепнулася мені на руки, стискаючи в пальцях важку книгу так, ніби саме вона була її єдиним якорем у реальності.

Інстинкти спрацювали швидше за розум. Я втримав її, не дозволивши вдаритися об кам’яну підлогу, і лише потім повною мірою усвідомив всю абсурдність того, що сталося. Ні сплеску портальної магії, ні тривожного сигналу охоронних рун, ні найменшого відхилення в захисному контурі. Таке враження, ніби захист… просто пропустив її. Ніби визнав своєю. І це лякало набагато сильніше, ніж будь-який злам.

— Кіт? — перепитав я, машинально озираючись довкола, хоча чудово знав, що в моєму домі котів не водиться. Принаймні звичайних. І вже точно не тих, які падають з неба в комплекті з незнайомками.

Дівчина кліпнула. Потім ще раз. А тоді витріщилася на мене так, ніби це я раптом звалився зі стелі їй на голову. У погляді незнайомки читалося все одразу: розгубленість, живий розум, явне бажання поставити десяток запитань і повне, кришталево чисте нерозуміння того, де саме вона опинилася.

— Рудий, нахабний і з крилами, — уточнила моя співрозмовниця з таким виглядом, ніби це мало остаточно й безповоротно прояснити ситуацію. — Літає, командує і портали відкриває без попередження. Ви б його точно помітили.

Я ледь стримався, щоб не вилаятися. Бо якщо в мій дім справді проник він, то пояснення всьому, що сталося, ставало водночас простішим… і набагато складнішим.

— Ви… — почав я, але осікся, помітивши, як дівчина нарешті усвідомила, що все ще перебуває в моїх обіймах.

Вона поспіхом відсторонилася, притискаючи книгу до грудей, ніби щит, і зробила це з таким виглядом, ніби чекала від мене негайного нападу. Або принаймні зазіхань на її честь.

І лише після цього незнайомка швидко озирнулася, відзначаючи поглядом високі стелі, різьблені арки, м’яке магічне освітлення й вітражі, за якими клубочився вечірній туман Драконячого Краю. Осмислення накочувало на неї поступово, але ґрунтовно, ніби холодною хвилею.

— Я так розумію, — повільно промовила вона, — це не книжковий магазин.

— Абсолютно вірно, — підтвердив я, все ще не відводячи від дівчини погляду й обережно намагаючись намацати сліди магії. — І ви зараз перебуваєте в місці, куди сторонні не потрапляють. Взагалі. Ніколи.

— Чудово, — кивнула вона несподівано спокійно для людини, яка щойно порушила половину законів мироздання. — Значить, план «зайти на хвилинку» офіційно провалився.

Я хмикнув, сам того не очікуючи. У її голосі не було паніки — лише іронія й напружена готовність викручуватися з ситуації, яка за іншого розкладу могла закінчитися для неї набагато гірше.

— Назвіть своє ім’я, — наказав я, схрестивши руки на грудях. — І поясніть, яким чином ви опинилися в моєму домі, — продовжив уже м’якше.

Моя «гостя» зітхнула, подивилася на книгу, потім на мене й з несподіваною чесністю відповіла:

— Якщо коротко — через кота. Якщо довго… боюся, вам не сподобається.

Я вже знав, що цей вечір перестає бути спокійним. І що руда крилата проблема знову десь поруч, просто ще не спромоглася показатися.

— Давайте довго. Зараз і так майже ніч, тож часу в мене достатньо… — промовив я, зручніше влаштовуючись і роблячи запрошувальний жест у бік крісел біля каміна.

Дівчина подивилася на мене з легкою підозрою, але, судячи з усього, іншого виходу не побачила. Обережно опустилася на край крісла, не випускаючи книгу з рук, ніби та могла в будь-яку мить знову затягнути її кудись між світами. Я машинально відзначив цей жест — як і те, що книга явно не була простим томом. Магія в ній дрімала, щільно згорнувшись, ніби звір, що чекав сигналу.

— Тільки одразу попереджаю, — тим часом проговорила моя співрозмовниця, влаштовуючись зручніше й підібгавши ноги, — історія абсурдна. Я б на вашому місці собі не повірила.

— Повірте, — усміхнувся я, — після того, як ви обійшли мій захист, рівень мого скепсису помітно знизився.

Це трохи розслабило незнайомку, і вона кивнула, зробивши глибокий вдих, після чого заговорила:

— Для початку я б хотіла дізнатися, де я знаходжусь, — сказала вона, трохи випрямившись у кріслі. — Це ж ненормально, коли спочатку стоїш посеред книжкового магазину, а потім тебе кудись затягує й викидає в обійми абсолютно незнайомого чоловіка в незнайомому місці?

— Ну, залежно від того, що для вас можна вважати нормальним, — усміхнувся, уважно дивлячись на свою співрозмовницю.

Вона фиркнула, але сперечатися не стала, лише міцніше стиснула багатостраждальний том у руках, ніби той міг раптом втекти. Я відзначив про себе, що магічного фону від моєї гості майже не відчувалося. Ні тиску, ні сплесків, ні звичного відчуття сили, яке видають навіть погано навчені маги. Це було дивно. Надто дивно.

Рудий кіт, портал і вміння обійти найсильніший захист Драконячого Краю — непоганий набір. Небезпечний, рідкісний і надзвичайно цікавий. От тільки виглядала дівчина зовсім не як найсильніша чарівниця Лаварії. Швидше як…

Звичайна людина. Втомлена, трохи скуйовджена, з живими очима й виразом обличчя того, хто в будь-яку мить готовий поставити незручне запитання чи з’їдливо пожартувати. Жодних слідів бойової підготовки, жодних амулетів, найменшого натяку на те, що вона здатна на таке без сторонньої допомоги.

І саме це лякало найбільше.