Пролог

Робочий день тягнувся аж до самого вечора, і я мріяла лише про одне: доповзти до дому, заварити чай і тихо образитися на весь світ за ці нескінченні звіти. Але щойно я звернула на звичну вулицю, погляд сам зачепився за вітрину, якої раніше наче й не було. Старенька дерев’яна рама, ніби зійшла з ілюстрацій до вікторіанського роману, акуратні бронзові завитки й вивіска «Книги, що шукають читача». Ну так, звісно. Шукають саме мене.

Я завмерла, ніби хтось натиснув у мені внутрішню паузу. Вітрина м’яко підсвічувала стопку фоліантів, і навіть крізь скло я відчувала запах старого паперу й легеньку ваніль. Чи то від свічок, чи від магії. Хоча, яка, до біса, магія? Я ж доросла, втомлена людина, а не героїня фентезі.

Але мої ноги-зрадниці самі зробили крок вперед, потім ще один — і ось я вже штовхаю двері. Вони відгукнулися тихим дзвіночком, і за наступну секунду я зрозуміла, що вітатися було взагалі ні з ким. Магазин виявився порожній. Ні продавця, ні інших покупців — лише ряди книжкових шаф, що губилися в напівтемряві.

— Ем… — культурно пробурмотіла я в порожнечу, не дочекавшись жодної відповіді. — Мабуть, вийшов до туалету.

І мені б розвернутися та піти. Але замість того я ступила глибше, бо найближча шафа ніби нахилилася до мене, підморгнула корінцями й якось зовсім недвозначно притягнула до себе. У прямому сенсі. Вона подалася вперед, щойно я спробувала відступити, і я вирішила, що здаватися так швидко — не мій стиль.

Проходячи між стелажами, я розглядала назви. «Літописи мандрівних тіней», «Коти та їхні маги: посібник із взаємного дресирування», «Драконяче щастя на кожен день». На останній я навіть зупинилася, подумавши: от би мені таке щастя… хоч би на тиждень.

Тиша довкола була густою, наче бібліотечний пил, і все це разом створювало дуже неправильну атмосферу: ніби книжковий магазин скромно підбирав слова, щоб заговорити зі мною першим. Я вже збиралася посміхнутися своїм фантазіям, коли краєм ока помітила, яз зліва промайнуло щось руде.

Я кліпнула, повернувши голову, і знову побачила. Чіткий, впевнений і дуже пухнастий рудий хвіст, що плавно зникав між стелажами.

— Гей, хвостатий, стій! — прошепотіла я, хоча сама не зрозуміла, навіщо так тихо. — Я ж котів взагалі-то люблю.

Відповіді мені, звісно ж, не було, зате хвіст знову майнув — цього разу трохи ближче, ніби кликав мене за собою. Я згадала всі фільми жахів, де героїня робить саме так, і все одно пішла — бо коти, на відміну від привидів, зазвичай не кусаються. Ну… або кусаються, але мило.

Я рушила слідом за рудим силуетом, відчуваючи, як всередині акуратно вимальовується відчуття пригоди, яка поки що соромиться назвати себе вголос. Вряд чи кіт заведе мене кудись небезпечно далеко — хоча, якщо чесно, я б не відмовилася, щоб цей день хоч чимось мене порадував.

І ось так, з наростаючим інтересом і легким передчуттям, я увійшла в найвіддаленіший прохід магазину, навіть не підозрюючи, що кіт — це найбезпечніше, що мені сьогодні зустрінеться. Кут виявився вузьким, майже непристойно темним, тож я рухалася обережно, намагаючись ненароком не наступити на кота. Доки не вийшла до маленького просвіту між стелажами… і не завмерла.

Кіт сидів до мене боком, акуратно обвиваючи лапи хвостом. Рудий, пухнастий, на перший погляд цілком нормальний. Але щойно він повернув голову, я нарешті помітила головне. Він не сидів на підлозі, як мені спочатку здалося. Маленьке пухнасте створіння спокійно парило в повітрі, ніби для нього гравітація — лише нав’язлива рекомендація, якої він давно не дотримується.

— Та ну… — видихнула я, відчуваючи, як всередині щось перевернулося. — Ти що, котяча версія для просунутих?

Мій мозок ще намагався підібрати науковіше пояснення, але саме в цю мить кіт розправив за спиною невеличкі, напівпрозорі крила — схожі водночас на стрекозині й на мініатюрні драконячі. Вони затремтіли, спіймавши світло лампи, і я остаточно забула, як дихати.

Кліпнула. Кіт м’яко нявкнув, ніби привітаючись зі мною у своєму трохи порушеному фізичному просторі, і саме в цю мить повітря довкола почало… змінюватися. Спершу ледь помітно здригнулося, а потім закрутилося спіраллю, забираючи з собою пил, світло й рештки мого скромного здорового глузду. Ніби заметіль із золотавого снігу піднялася довкола, м’яко, але наполегливо затягуючи мене в себе.

Я відчула, що мене тягне вперед, назад, вгору — в усі боки водночас. Інстинктивно вхопившись за найближчу шафу, я вчепилася в книгу, що стирчала, і стиснула її так, ніби це був мій останній шанс не злетіти в невідоме. Книга виявилася важкою, з тисненою обкладинкою й запахом старої магії, який я раніше напевно сприйняла б за плісняву.

Та шафа раптом зникла. Просто пропала, ніби хтось стер її гумкою з реальності, а разом з нею зникла й опора під ногами. Я скрикнула — чи то від паніки, чи то від обурення, — але вже за секунду мене підхопила сила, щяка закрутила так, що я не розрізняла ні підлоги, ні стелі. Мене вертіло, тягнуло, кидало, і я, здається, справді кричала, хоча звук тонув у золотавому вихорі.

А потім все раптом скінчилося. Так різко, що я не встигла ні згрупуватися, ні подумати про пристойність. Мене викинуло вперед, і я гепнулася просто в чиїсь міцні й теплі обійми, що пахли чимось димним, пряним і абсолютно, без жодних сумнівів, не земним.

«От тобі й раз…» — тільки й майнуло в голові, поки я намагалася зрозуміти, як взагалі залишилася жива.

А коли я підвела погляд, то перше, що побачила, були яскраві зелені очі незнайомця. Глибокі, уважні й трохи примружені, ніби він оцінював, яке ж це щастя йому привалило. А поки цей красень приходив до тями від шоку, я рішуче взяла ситуацію в свої руки і впевнено промовила:

— А де кіт?

Шановні читачі! Вітаю вас у моїй несподіваній новинці під назвою "Котячий переполох, або Потраплянка у Драконячому Краї". Сподіваюся на вашу підтримку і увагу. Не забуваємо поставити лайк, якщо книга вам подобається, також додавайте її у бібліотеку і коментуйте. Ну що, рушаймо?