Глава 1

У голові досі крутяться ті слова:

"Сестричко, рятуй, у мене горять квитки в Таїланд. Не хочу пускати гроші на вітер, але в мене побачення з дуже крутим хлопцем, який для мене важливіший за відпочинок. Ти мусиш поїхати з Вірою. Ось квитки та твоя валіза. Таксі вже чекає внизу. Люблю тебе. Розважся там і забудь про того придурка", – і після цієї фрази мене виставили за двері власної квартири. І як я лише терплю свою сестру? Вічно щось подібне викидає. Тепер я стою посеред якогось незрозумілого острова, куди мене Віра затягнула на якусь тусовку, і намагаюсь знайти її серед інших людей. Не подобається мені усе це. Навіщо я погодилась? Краще б удома сиділа.

Піду прогуляюсь. Сподіваюсь, Віра, яку я мала нібито підтримувати, не сумуватиме за моєї відсутності в обіймах тих двох хлопців. Щойно розійшлася з попереднім, а тут двоє нових. І як лише їй це вдається?

Загублена у власних думках, не помічаю, як заходжу в якісь хащі. Наче йшла по вказівниках до водоспаду, але зараз зовсім не розумію, де знаходжусь. Прекрасно, Ксеню. Ти влипла!

– Ай, – скрикую я. Ще й ногу порізала. Просто чудово! – Ну що за життя?! – волаю на все горло й навіть не сподіваюсь, що мене тут хтось почує.

– Привіт. Це ти кричала щось незрозуміле? – з кущів виходить хлопець. На вигляд йому двадцять п'ять, розмовляє англійською з приємним іспанським акцентом.

– Вітаю! Я заблукала і не знаю, як мені звідси вибратися.

– Я знаю ці джунглі краще, ніж будь хто інший. У якому готелі зупинилася? Я проведу.

– Ми з подругою приїхали з Бангкока на вечірку, але я зовсім не пам'ятаю, де вона проходить, – звертаю увагу на ананаси у кошику. Чомусь дуже захотілось з’їсти шматочок.

– Ти голодна? Будеш? – хлопець дістає ніж, вправно розрізає ананас на чотири частини і зрізає з нього шкірку. Жадібно ковтаю слину.

– Лише шматочок, – відкушую соковитий фрукт. Цей сік тече по моєму підборідді та шиї, проте це настільки смачно, що я не можу відмовитися від ще одного шматка.

– Любиш ананаси?

– Обожнюю їх з дитинства.

– Круто. І все ж таки нам потрібно вибиратися звідси. Підемо до найближчого пляжу і будемо сподіватися, що твоя подруга там.

– Дякую за допомогу, – підіймаюсь з дерева, на якому сиділа, і згадую про травмовану ногу.

– У тебе кров.

– Та пусте, маленький поріз.

– Краще не жартувати, – хлопець стягує з себе білосніжну футболку і зав'язує її в місці порізу. У нього таке гарне тіло. Підтягнуте і загоріле. Ой! Що це я? Ксеню, ввімкни мозок.

– Не потрібно було. Її ж після цього можна буде лише викинути.

– Я не дозволю тобі стікати кров'ю. І йти самостійно також. Залізай, – хлопець повертається до мене спиною і присідає, щоб я вилізла на нього.

– Я не можу.

– Або ти залазиш, або я не буду виводити тебе із джунглів.

– Добре.

У мене немає іншого вибору. Надворі темніє, а я не горю бажанням ночувати тут. Обіймаю шию незнайомця, він бере корзину з ананасами в одну руку, іншою притримує мене й впевнено прямує хащами. Таке враження наче він живе в джунглях.

– Ось ми і прийшли, – хлопець опускає мене на лежак, який хтось залишив на пляжі, й протягує ще один ананас. – Це тобі подарунок. Пробач, мушу йти працювати. Якби не це, залюбки допоміг би тобі знайти подругу.

– Дякую, я сама впораюсь.

– Можна дізнатись твоє ім'я?

– Мене звати Ксеня. А тебе?

– Ксеня, – з його вуст моє ім'я звучить доволі дивно. – Я Тадео, можна просто Тео. Буду радий зустрітися з тобою ще раз.

Ця усмішка зводить мене з розуму, так само я це робив мій чоловік п'ятнадцять років тому. Хочеться вкотре розплакатися через кляте розлучення.

– Віра? – кричу я до дівчини, яка проноситься повз мене і забігає у воду.

– Ксеню, а я думала, що ти загубилась у своєму пристаркуватому переживанні про розлучення, – вона в доску п'яна, тому я постараюсь не дуже ображатись. Дівчина падає на пісок та оглядає мою ногу. – А що це у нас тут таке? Чоловіча футболочка? То ти трофеї заробляла. Я думала, що ти нудна старша сестра, а ти у перший же день відпочинку по хлопцях пішла. Поважаю.

– Віро, тобі потрібно проспатись.

– Саме цим я і збираюсь зайнятися он із тими двома. Вони покликали мене до себе в бунгало. Тому не сумуй тут. Я пішла.

І на що я сподівалась, погодившись на відпочинок із подругою сестри, яка на п'ятнадцять років молодша за мене? Треба було сидіти вдома. Іду до найближчого бару за Пінаколадою. Сподіваюсь, легкий коктейль не перейде у кілька шотів.

– Ксеню, не думав побачити тебе так швидко, – а ось у мене була думка, що Тео – бармен. – Чого бажаєш? Дозволь, здогадаюсь. Пінаколада?

– Вгадав.

– Можна, я приготую тобі дещо інше?

– Буду не проти отримати скляночку отрути.

– Це ти настільки недооцінюєш мої можливості?

– Просто настрій паршивий.

– Якщо захочеш напитися, знай, що я не дозволю. А ось підняти настрій можу спробувати.

– Навряд чи в тебе вийде.

– У тебе сталося щось погане?

– Розлучилася з чоловіком.

– Зрадив?

– Так, дуже банально, з моєю подругою.

– Давно розійшлися?

– Півроку тому.

– Оу. Отже, випадок серйозний. Сюди прилетіла забутися?

– Не зовсім. Молодша сестра змусила. У неї не вийшло полетіти, а її подруга "дуже потребувала підтримки", – іронізую, адже Вірі я точно не потрібна.

– Це помітно, – Тео сміється, від чого мій настрій трохи піднімається. У нього дуже приємний дзвінкий сміх. І зовсім відрізняється від того грубого голосу, який я чую. Таке дивне поєднання.

– То що ти готуєш?

– Це особливий коктейль. Створений спеціально для тебе.

– Ого. Не варто було заморочуватися.

– Мені приємно це робити.

– І що ж входить у мій коктейль?

– Свіжовичавлений ананасовий сік, трохи виноградного сиропу для солоду і ром. Я назву його "Жовта троянда".