Двадцять відсотків

Елізабет повільно почала виходити з містка, і кожен її крок по аварійній палубі давався важче за попередній не тому, що тіло не трималося після трясіння, а тому що голова вже не встигала ховати від себе висновки. Червоні смуги під стелею ще горіли, панорама за спиною все ще тримала маленьку чужу планету, і ця планета дивилася на неї так само байдуже, як хвилину тому, коли по щоках текли сльози. Вона усвідомлювала все більше те, що вже ніколи не побачить К-2. Усвідомлювала це не як рядок у журналі втрат, а як п’ять порожніх крісел у круглому блоці, як голос Ріда в каналі, якого більше не буде, як Прабу, Скарлет, Дженін і Тайлера, яких вона сама відпустила в годину, якої не слід було нікому давати. І ще більше, глибше за цю втрату, усвідомлювала інше: вони не зможуть повернутися на Землю. Не за рік, не за два тижні субсвітлового ходу, не за жодним із тих планів, які вона вчора клала людям на стіл разом із хлібом. Портал зжер не лише щит і не лише карту. Він зжер дорогу додому.

Що говорити людям, вона не знала. Зала з сотнею перших, житлові кільця, технічні зміни, ті, хто зараз на колінах біля панелей намагався повернути кораблю світло, усі вони чекали від неї речення, яке зробить із катастрофи завдання. Такого речення в неї не було.

 Вона була зруйнована і йшла так, ніби місток відпускав її неохоче, тримаючи за рукав червоним світінням консолей.

Вона хотіла зв’язатися з Родні, уже простягнула пальці до гарнітури зі звички, і в ту ж мить згадала, що зв’язку немає. Немає навіть того сухого внутрішнього шару, яким на Атласі кликали людину з сусідньої палуби. Родні пішов у системи ногами. Отже, і вона піде ногами.

Коридор за рубкою був довший, ніж уранці, не стінами, а обличчями. Люди стояли біля перегородок і дивилися на неї так, ніби вона могла пояснити, чому палуба нещодавно стала такого вигляду. Та де вони взагалі зараз знаходяться. Вона бачила налякані очі техніка з обпаленими пальцями, бачила жінку з житлового кільця, яка тримала за плечі іншого техніка і не питала нічого вголос, бачила двох офіцерів, що сперечалися пошепки і замовкли, щойно Елізабет порівнялася з ними. Далі, вже ближче до енергетичного вузла, техніки попри все сиділи в панелях і намагалися налаштувати живлення. Іскрило не від пожежі, від безсилля: сегменти горіли половинним світлом, хтось лаявся на запобіжник, хтось просив сусіда тримати контакт рівніше, хтось просто повторював одні й ті самі команди, які корабель сьогодні слухав гірше за людей.

— Командир, скажіть хоч щось, бо ми не розуміємо, це фатальна аварія? І я так розумію, що ми вже не там, де засинали. — озвалася з боку молода жінка в сірому, не встаючи з колін біля відкритого люка.

Елізабет не зупинилась надовго, лише поклала долоню на одвірок, щоб голос не вийшов тоншим за правду.

— Це не навчання, тримайте те, що ще дихає в цих шинах, і не розпускайте коридором версій, яких я вам зараз не можу ні підтвердити, ні спростувати чесно, — сказала вона. — Як тільки матиму речення для всіх, ви його почуєте від мене.

Вона пішла далі і вже була на середині наступного кільця, коли гарнітура в її вусі зашипіла. Звук був такий раптовий після мертвої тиші, що вона від несподіванки аж підстрибнула на місці, вдарившись плечем об холодний поручень. Шипіння було брудне, з писком, із далеким тріском, ніби хтось тер мікрофон об метал. Вона натиснула прийом. П’ять секунд шум ішов сам, без мови, і за ці п’ять секунд вона встигла подумати, що це лише корабель відригує уламки мережі. Потім крізь пісок до неї дійшли чіткі слова.

— Це Броуді, хтось чує мене, агов, якщо там є хоч одна жива консоль, відповідайте, Раптор на зовнішній обшивці, ми не привиди і не уламки, повторюю, це Броуді.

Вона зреагувала миттєво, уже не йдучи до Родні, уже не тримаючи в голові промову для залу, уже тільки цим голосом.

— Рід, як це можливо, ми вже поховали вас, я особисто поховала вас на панорамі, поки планета дивилася на мене і поки канал мовчав так, ніби вас ніколи не існувало, — вирвалось у неї, і голос зірвався на імені.

Відповідь прийшла швидше, сухіша, з тим самим капітанським порядком, який вона вчора прийняла за жорстокість, а зараз готова була цілувати в обидва вуха.

— Ми всі живі та цілі, відчиніть цей клятий ангар, ми заведемо цю пташку додому, повторюю, п’ять на борту, корпус Раптора тримається, люк цілий, просимо стулку і трохи світла, бо зовні тут темніше, ніж у ваших найгірших думках.

— Так, звісно, ангар зараз, не сідайте нікуди крім підходу, я біжу сама, — сказала вона і вже бігла, не пояснюючи коридору, чому командир раптом знову має ноги.

Шлях до ангара після вимкнених ліфтів був драбинами, аварійними галереями і двома герметичними дверима, які відкривалися повільніше за її серце. Вона вбігла в холод ангарного тамбура саме тоді, коли стулки вже розійшлися достатньо, щоб впустити чорний короткий силует. Раптор сів нерівно, як птах, якому відірвали частину звички, і все одно сів. Рампа лягла на палубу з глухим, живим ударом.

К-2 уже виходили з машини, коли вона дісталася до краю рампи. Рід ішов першим, тримаючи шолом у руці, якої він на вильоті ще не мав. За ним Скарлет, Дженін із планшетом, притиснутим до грудей, Тайлер, який озирався на корпус Атласа так, ніби перевіряв, чи материнський корабель той самий. Прабу спускався останнім і чомусь усміхався криво, як людина, якій соромно бути живою так голосно.

Елізабет зупинилась перед ними і довго не вміла вибрати перше доросле речення, тож сказала те, яке було найчеснішим.

— Як ви вижили, поясніть мені це повільно, бо Родні мене запевнив, що шатл такого перенавантаження не тримає, і я вже встигла повірити цьому сильніше, ніж власним очам зараз.

Рід почав говорити не одразу, спершу оглянув її обличчя, побачив те, що вона не встигла змити, і лише потім віддав звіт, повільно, по хвилинах.

— Ми розвернули Раптор на Атлас, щойно Родні крикнув про сплеск, і вже з відстані побачили цю хмару з енергії, блакитну, з жилами по краях, яка брала ваш ніс як горло бере ковток, — сказав він рівно. — Ми почали летіти назад щодуху. Я не знав, чи встигнемо залетіти всередину, і не знав, чи розумно зараз буде відчиняти ангар, бо якщо стулка відкриється в момент, коли речовина вже лиже корпус, ангар стане не домівкою, а другою пащею. Прабу сказав не подумавши, що було б чудово якби нас притягло магнітом. Так точно встигнемо. Дженін відразу взяла мій планшет з інструкцією, та вичитала, що на дні нашого Раптора є магніт. Тому я примагнітив цю пташку на дно Атласа, на зовнішні вузли, які схема ще показувала живими, і чекав, поки ця хмара мине нас або з’їсть. Друге явно перемагало. Ми залетіли під силовий щит в останню секунду. Нас трясло разом із вами, тільки без стін рубки, лише з тонким черевом шатла і з тим звуком, якого я не хочу чути вдруге. А потім воно раптом зникло. Я не розумію, чому вона так раптом зникла. Одного удару ще чекали, а його не стало, лише знову суцільна чорнота.