Тестовий політ

Вони прокинулися вже не від гулу Кауфрана і не від фальшивого ранкового світла на панелі, а від того тихого, рівного життя корабля, яке за ніч встигло стати фоном, ніби Атлас дихав у стінах і не вважав за потрібне питати дозволу. За ілюмінаторами більше не було криги. Була чорнота з рідкими голками зірок, і ця чорнота стояла так близько до скла, що перші секунди після сну здавалося, ніби кімната сама випливла з житлового блоку і зависла окремо від усього людського. Рід сидів на краю ліжка вже в формі, тримаючи годинник у долоні довше, ніж треба було, щоб прочитати час, бо на схемі корабля зелені крапки К-2 ще збиралися в коридорі, а білих навколо було менше, ніж на базі: люди спали, хтось уже йшов на вахту, хтось мовчав у своїх герметичних норах.

У круглому коридорі блоку вони зійшлися без наказу. Скарлет виходила, поправляючи комір. Тайлер зачиняв за собою двері так, ніби все ще не довіряв ідеальній шумоізоляції. Дженін тримала планшет під пахвою від звички, хоча за ніч ніхто не просив у неї жодної цифри. Прабу з’явився останнім. 

— Я пропоную не починати цей ранок із великих слів про долю цивілізації, а спершу дійти до кави, бо якщо я зараз спробую осмислити, що за вікном уже немає Землі, мій мозок попросить окремий інструктаж і окремий сніданок, — сказав Прабу, зупиняючись біля стола. — Хто зі мною в цей скромний земний план, піднімає руку або хоча б не тікає.

— Я з вами, тільки без лекції по дорозі про те, який автомат на цій палубі ображає кавові зерна, — сказала Скарлет. — Мені треба тепло в руках і п’ять хвилин, у яких ніхто не буде говорити якоїсь зайвої маячні.

Тайлер кивнув, уже стаючи до дверей блоку.

— Кава. Потім можна буде знову бути великими людьми. Зараз я хочу бути людиною, яка ще пам’ятає смак гіркоти без космосу в кожному ковтку.

Дженін глянула на ілюмінатор у відчинених дверях своєї кімнати і заговорила тихіше за інших.

— За ніч зірки стали іншими. Не яскравішими, просто інакше розкладеними, ніби хтось посунув карту, поки ми спали, і не залишив записки. Я хочу каву, і я хочу потім подивитися на навігаційний шар, бо очі вже бачать те, чого я ще не можу назвати.

Рід уже відкривав двері блоку, коли в гарнітурі окремо, не груповим каналом, озвалась Елізабет. Голос був свіжий і трохи сиплий, як у людини, яка не спала всю ніч на містку і все одно вирішила говорити коротко.

— Ріде, скажи мені чесно, не як капітан групи, а як пілот, чи не хочеш ти зараз здійснити тестовий політ? — сказала вона без довгого вступу. — Ми за ніч долетіли до краю галактики Чумацький Шлях. Це не поетична фраза для залу. Це координата. Якщо ти вийдеш зараз, ти будеш першим в світі, хто політає на шатлі саме тут, на межі, де карта вже майже закінчується і починається довга порожнеча до наступного великого скупчення.

Рід зупинився в дверях так, що решта К-2 мимоволі зупинилась за його спиною. Він не став грати в людину, якій треба десять хвилин на сумнів.

— Хочу, Елізабет, і хочу майже відразу, бо якщо ви зараз заберете це речення назад, я все одно вже почув його і вже не зможу чесно пити каву як людина, якій нічого не запропонували, — відповів він. — Скажіть лише, це одиночний виліт чи борт тягне пасажирів.

— Зараз піднімайся до ангара, на планшет тобі вже скидають схему, а про пасажирів поговоримо, коли ти подивишся, чим ця машина є насправді, і чи зможеш ти гарантувати їм безпеку, беручи з собою— сказала Елізабет. — Атлас іще добирає останній відрізок до самого краю. У вас буде година, не більше. Потім ми вмикаємо субсвітлові двигуни і йдемо до іншої галактики, до якої на максимальній швидкості близько двох тижнів. Якщо хочеш полетіти, лети зараз, поки година ще існує як година, а не як рядок у звіті.

Він опустив руку від гарнітури і повернувся до своїх уже з іншим обличчям, не капітанським до кінця і не чисто пілотським: це було обличчя людини, якій нарешті дали не черговий наказ, а важіль.

— Елізабет кличе мене на тестовий виліт. Ми за ніч стали на краю Чумацького Шляху, і вона хоче, щоб я здійснив тестовий політ, так би мовити, звик до апарата — сказав він, дивлячись не на одну людину, а на всіх чотирьох одразу. — Каву ми все одно беремо по дорозі, бо я не сідаю в чужу машину без порції кофеїну в голові, і по дорозі ви маєте право сказати мені все, що про це думаєте.

Вони пішли коридором уже швидше, ніж збиралися на звичайний ранок, зупинились біля автомата житлового кільця і взяли п’ять чашок, які ніхто насправді не збирався допивати спокійно. Прабу перший не витримав навіть запаху.

— Ти не можеш сказати таке речення і припустити, що ми зараз чемно помахаємо тобі з ангара, як родичі на пероні, — заговорив він, ідучи боком, щоб бачити обличчя Ріда. — Я хочу полетіти з тобою. Не тому що я пілот, і не тому що мені видали окремий допуск на крила, яких у мене немає. Тому що якщо ти зараз вийдеш один на межу галактики, а ми залишимось нюхати каву в круглому коридорі, я потім не пробачу ні тобі, ні собі цього розподілу вражень.

Скарлет тримала чашку ближче до грудей і дивилась на нього рівно.

— Я теж хочу бути в цьому борту, капітане, і це не про захоплення кабіною. Мені прям кортить політати в космосі. Я гадаю тут всі зараз відчувають такі самі емоції. І ви також. Без сумнівів. 

Тайлер ішов мовчки лише до повороту, потім усе-таки віддав свій голос.

— Я не вмію літати. Я вмію сидіти тихо, коли треба сидіти тихо, і дивитися туди, куди інші задивляються від краси. Якщо місця вистачить, бери мене також. Якщо не вистачить, скажи прямо, не треба мене берегти ввічливістю. Але полетіти я дуже хочу. На замітку.

Дженін слухала їх і Ріда одночасно, і в пальцях у неї вже відкривався службовий шар корабля, ніби тіло саме шукало цифри замість дозволу.

— Шатл за документами більше транспортний, ніж військовий, але гармат і знарядь на ньому багато, і це мене напружує сильніше за сам факт вильоту, — сказала вона. — Транспорту не ставлять таку пащу без причини. Або його проектували люди, які боялися зустрічі, або його проектували ті, хто цю зустріч уже бачив. Я хочу бути всередині, коли ти вперше витиснеш із нього швидкість. Мені треба бачити, як поводяться контури живлення цієї машини.