К-2

Їх знайшли не в житловому кільці і не в залі Ф-2, а в глухому технічному відсіку за третьою аркою, де база ніби робила вигляд, ніби цей куток їй не належить. Там пахло відпрацьованим теплом вентиляторів, дешевою кавою і тією особливою образою людей, яким сказали чекати на Землі, поки інші полетять. Харві стояв, спершись стегном на край стола, і щось доводив товаришеві голосом людини, яка вже кілька разів переповіла собі ту саму несправедливість і щоразу знаходила в ній нові деталі. Марк слухав і кивав, тримаючи в пальцях порожній стакан, ніби в ньому ще було що пити.
Тайлер увійшов першим і не став питати, чи вони зайняті, не став уточнювати імена і не дав Марку навіть поставити стакан рівно. Він розвернув його одним рухом, завів руку за спину і скрутив другу так щільно, що в стакані клацнув пластик.
— Ти що твориш, відпусти ненормальний, ми тут просто стоїмо і розмовляємо, — захрипів Марк, намагаючись обернутися.
— Ти зараз стоятимеш тихіше, ніж розмовляв біля неї на тренуванні, і це буде найрозумніше, що ти зробиш за сьогодні, — сказав Тайлер, не підвищуючи голосу.
Прабу зупинився навпроти Харві і набрав повітря, уже складаючи в голові перше запитання про коридор, про каву біля техніків, про те, навіщо той ішов слідом, коли Дженін сказала, що їй не цікаво. Він так і не встиг вимовити це запитання вголос. Рід пройшов повз нього без зупинки і вдарив Харві коротко, знизу в вилицю, не розмахуючись і не попереджаючи. Харві осів уздовж стола, хапаючись за лице обома руками, і з горла в нього вирвався звук людини, яка до останньої секунди була певна, що сьогоднішній день належить тільки її образі.
— Якого біса ви робите, Ріде, ми прийшли говорити, а не розкидати людей по підлозі, поки він ще навіть не відкрив рота, — вирвалось у Прабу, і в цьому не було жодної звичної легкості, лише здивування перед тим, наскільки швидко капітан перестав бути людиною з кав’ярні.
Рід не відповів йому. Він нахилився, вхопив Харві за комір форми, підняв і втиснув спиною в стіну так, що за панеллю коротко гукнуло. Харві дригав ногами, намагаючись знайти підлогу, і дихав ротом, бо носом після удару дихати вже не хотілося.
— Ти ходив за нею після залу, стояв надто близько на тренуванні, потім знову знайшов її біля техніків і пішов слідом, коли вона сказала, що йде до мене, а тепер вона лежить із розбитою головою, і я поки що не шукаю інших версій, — сказав Рід майже спокійно, дивлячись йому в очі з відстані, якої для розмови зазвичай не обирають.
У двері зайшла Скарлет, оцінила картину одним поглядом і не стала питати, хто перший почав. Вона підійшла до Марка, якого тримав Тайлер, і вдарила його в живіт так щільно й точно, що повітря вийшло з нього одним жалюгідним видихом. Він зігнувся на руках Тайлера і більше не намагався кликати когось із коридору.
— Якщо наступний звук з твого рота буде голоснішим за дихання, я повторю це в те саме місце і вже не буду вдавати, що мені шкода, — сказала Скарлет, струшуючи кисть, ніби перевіряла, чи не залишилось на ній нічого зайвого.
Саме тоді в груповому каналі клацнуло, і голос Дженін прозвучав хрипло, ближче, ніж вони всі очікували почути його сьогодні.
— Я вас чую всіх одразу в цій клятій гарнітурі, і хочу сказати, що зі мною все добре настільки, наскільки може бути добре людині, якій щойно зшили скроню і заборонили вставати без дозволу, тож якщо ви зараз робите щось дуже дурне, зупиніться хоча б на хвилину.
Рід відступив від Харві на крок, усе ще тримаючи пальці біля його коміра, і повернув голову до стіни, ніби Дженін стояла саме там, за панеллю, а не в медвідсіку.
— Дженін, говори повільно і з самого початку, що сталося в кімнаті після того, як ти пішла від техніків, і чи був у дверях хтось чужий, поки ти ще трималася на ногах, — сказав він, уже не дивлячись на Харві.
Харві побачив у цьому повороті єдине вікно, яке йому сьогодні подарували, і кинувся вперед корпусом, цілячись ліктем Ріду під ребра. Прабу не кричав і не попереджав. Він зробив короткий, щільний випад ногою вперед, попав Харві в стегно ближче до коліна і збив його з рівноваги так, що той знову вдарився плечем і потилицею об ту саму стіну і знову схопився за голову, уже не розуміючи, яку її частину йому шкода більше.
— Удар був чистий, Прабу, без зайвого замаху і без бажання показати залу, який ти сильний, і саме тому він спрацював, — сказала Скарлет, не відходячи від Марка.
Дженін у каналі помовчала секунду, ніби збирала слова докупи після лікарів і після того, як почула за спиною в когось важке дихання.
— Я зайшла до кімнати сама, мені раптом стало зле так, ніби підлога поїхала вбік, і я хотіла підняти планшет із підлоги, бо він з’їхав, коли я скидала куртку, і піти показати Ріду підрахунки по сірих зонах, які я не встигла нормально договорити після брифінгу, — сказала вона вже рівніше. — Потім я зрозуміла, що втрачаю свідомість, спробувала знову підвестися і дійти хоча б до коридору, щоб хтось мене побачив, але ноги склалися, я впала, і далі не пам’ятаю нічого, ні ударів, ні голосів, ні того, хто відкрив двері.
Рід завмер на цілу довгу хвилину, і за цю хвилину в каналі було чути лише дихання чотирьох людей, які щойно складали зовсім іншу історію. Він обвів поглядом Скарлет, Тайлера, Прабу і вже потім Харві на підлозі. Усім їм не треба було перепитувати. Вони чули те саме речення в той самий момент і розуміли той самий висновок: Харві не бив її в кімнаті, хоч би яким гидким він був у залі і біля технічного автомата.
Тайлер мовчки штовхнув Марка на Харві так, що той не встиг розвести ноги і перечепився через нього, упавши поруч на обидва лікті. Тайлер постояв над ними, витираючи долоню об штани, ніби торкання форми цих двох уже вимагало окремої гігієни.
— Якщо ви хоча б на десять кроків підійдете до Дженін або ще до когось із групи К-2, вам знадобиться реанімація, і я кажу це не як погрозу для коридорної слави, а як єдине попередження, яке ви від нас отримаєте, — сказав він тихо.
Вони почали виходити, не піднімаючи нікого з підлоги і не оглядаючись на розкидані стакани. Харві вслід уже знайшов голос, і цей голос був мокрий від крові в роті та від образи, якій знову дали нову їжу.
— Ви дикуни, ви не офіцери і не екіпаж, ви просто зграя, якій видали значки, і ви заплатите за цей вчинок, щойно я дійду до людини, яка ще вміє писати рапорти, — кричав він їм у спини.
Ніхто з К-2 йому не відповів. Коридор прийняв їх уже іншими, ніж випустив: швидшими, тихішими і з тією важкою порожнечею в грудях, яка залишається, коли злість не встигла знайти правильну адресу.
У палаті медвідсіку Дженін сиділа на кушетці, підклавши під себе складену ковдру, і була трохи блідою, але очі мала ясні. На скроні тримався акуратний шов і вузька смужка пластиру. Коли вони ввійшли всі чотири, вона спробувала усміхнутися і одразу поморщилась від того, як усмішка потягнула шкіру.
— Я почуваюся добре в тому сенсі, що світ більше не складається навпіл, мене не нудить, і лікар сказав, що це схоже на різкий спад тиску плюс удар об ребро стола, а не на те, про що ви, судячи з ваших облич, встигли подумати, — сказала вона, водячи поглядом від одного до одного.
Прабу підійшов першим, уже без тієї балакучості, якої від нього чекали навіть тут, узяв її зап’ястя і перевірив пульс мовчки, рахуючи собі під ніс довше, ніж було треба для цифри.
— Пульс рівний, зіниці нормальні, мова зв’язна, якщо запаморочиться ще раз, ти не йдеш нікуди сама, навіть до власного умивальника, — сказав він нарешті, відпускаючи руку обережніше, ніж тримав.
У гарнітурі Ріда окремо клацнув не груповий канал, а прямий виклик, і голос майора Мії Уолберг прозвучав сухо, без привітання, до якого вдаються люди, коли мають час на чемність.
— Капітане Броуді, мені вже на стіл лягли два різні перекази однієї й тієї самої сутички в технічному відсіку, і я хочу почути третій, ваш, не в коридорі і не через свідків, які розставляють синяки в зручному порядку, тож піднімайтесь до командного рівня зараз.
— Я зараз буду, майоре, мені потрібно дві хвилини, щоб залишити групу біля Картер і не кидати палату просто в момент, коли вона тільки сіла рівно, — відповів Рід, уже відступаючи до дверей.
Тайлер кивнув йому коротко, не роблячи з цього сцени.
— Тримайся, кепе, і не підписуй нічого, поки не почуєш повне речення до крапки, бо нагорі люблять ставити крапку раніше, ніж вислухають середину.
Прабу поплескав Ріда по плечу, не дивлячись йому в обличчя, ніби погляд зараз був би зайвим свідком.
Скарлет тільки кивнула, і в цьому кивку було все, що вона вміла сказати без натовпу: іди, ми тут, потім розберемо.
Коли двері за капітаном зачинилися, Дженін подивилася на трьох, що лишилися, і нахилила голову так обережно, як дозволяє свіжа рана.
— Що сталося, поки мене забирали за ширму, і чому капітан виходить із палати з таким виглядом, ніби коридор зараз буде його судити, — спитала вона прямо.
— Нічого такого, про що тобі зараз варто знати, і взагалі без поняття, що він має на увазі під двома переказами, бо ми весь час були тут або поруч, — сказали вони майже в один голос, настільки одночасно, що самі на мить здивувалися цій злагодженості.
Дженін повільно відкинулася на лікті. Вона не була дурною і не виглядала вдячною за цю хорову відповідь. Вона просто кивнула раз, прийнявши відмову як факт, і більше не натискала, хоча в очах уже стояло розуміння, що щось сталося, і що їй цього щось навмисне не віддають.
Медик повернувся з планшетом, посвітив їй ще раз у очі, поставив позначку і заговорив уже тим тоном, яким виписують людей, котрих не хочуть тримати зайву ніч.
— Сьогодні ви звільнені від усіх подальших планів, ніяких залів, ніяких інструктажів, ніяких самостійних прогулянок по схемі бази, тільки кімната, вода, тиша і людина поруч на перші години, а якщо з’явиться нудота або подвійне зображення, ви не героїчно терпите, а повертаєтесь сюди пішки або на виклик.
Група без капітана повела її коридорами повільніше, ніж ходила сама вранці. Біля 3-23 уже не пахло кров’ю так гостро, підлога була витерта, стіл стояв рівно, і лише мокра тінь на ребрі стільниці нагадувала, що тут не прибирали від нудьги. Дженін переступила поріг, обвела кімнату поглядом і одразу шукнула руками по стільниці.
— О ні, де мій планшет, бо без нього я не перевірю ті підрахунки і не заспокою себе навіть лежачи, — сказала вона, уже обертаючись до них.
— Я забрала його до себе, поки тут прибирали, щоб ніхто з чужих рук не ліз у твої файли під приводом допомоги, і зараз принесу, якщо пустиш мене на два кроки далі за поріг, — сказала Скарлет.
Дженін не відповіла одразу словами. Вона мовчки обійняла Скарлет коротко й щільно, так, як обіймають людей, яким не треба пояснювати, що саме вони вберегли, і потім пройшла до ліжка, сідаючи поверх покривала, не залазячи під нього до кінця. Скарлет вийшла і за хвилину повернулася з планшетом, поклала його Дженін на коліна і сама сіла на край стільця. Тайлер і Прабу лишилися в коридорі, біля дверей 3-23 і 3-21, і мовчки чекали Ріда так, ніби будь-яке зайве речення зараз могло зіпсувати той звіт, якого вони ще не чули.
Він прийшов через десять хвилин, з тим самим рівним обличчям, з яким виходив, тільки плечі були нижчі. У кімнаті Дженін вони зібралися всі п’ятеро, і ніхто спершу не заговорив, даючи йому місце почати. Прабу витримав цю тишу довше, ніж від нього звикли, і все одно здався першим, уже без посмішки.
— Тільки не говори, що через цього бовдура нас попруть з експедиції назад у свої міста, бо я ще не встиг навіть нормально пояснити матері, на скільки саме мене знову немає вдома.
— Вже поперли, — сказав Рід і замовк, даючи цим двом словам сісти в кімнату важче, ніж будь-якому довгому звіту.
Настала тиша, в якій було чути лише вентиляцію і те, як Дженін пальцями притримує край планшета. Скарлет дивилася на нього не як підлегла на капітана, а як людина, що чотири роки вчилася читати не його накази, а зсув у куточку рота.
— Я так розумію, не нас, і ти зараз стоїш із цією паузою не тому, що нам збирати речі, — сказала вона обережно.
Він покивав, і на обличчі нарешті з’явилась коротка, майже втомлена посмішка.
— Тих двох бовдурів більше з нами не буде, їх вигнали з бази, завтра мають відправити першим же бортом, який піде не під лід, а в нормальну сторону світу, і Мія підтвердила це не як обіцянку, а як уже підписаний рядок.
У кімнаті стало легше одразу всім, навіть Дженін, яка досі не знала всієї сцени в технічному відсіку. Рід дав їм секунду пожити в цій легкості і сам її обрізав, як людина, що не вміє залишати на столі тільки солодке.
— До нас окреме зауваження, і воно не декоративне: якщо щось схоже трапляється знову, ми маємо докладати все нагору в тому вигляді, в якому воно сталось, а не робити це самими руками в першому ж глухому коридорі, бо ще один такий вчинок, і нас розформують у різні команди швидше, ніж ми встигнемо сказати, що мали на увазі захист.
Прабу кивнув, дивлячись не на Ріда, а на шов на скроні Дженін.
— Я зрозумів це ще в тому відсіку, коли ти вдарив першим, і я не виправдовую ні його, ні нас, просто тоді в голові не було верхівки, була тільки вона на підлозі в 3-23.
Дженін перевела погляд із нього на капітана і назад, знову ловлячи дірки в розповіді, і знову не стала їх розкривати силою. Скарлет поклала долоню на спинку ліжка ближче до її плеча.
— Ми посидимо тут, щоб тобі не було сумно в прибраній кімнаті, яка все одно пахне чужим мийним, і ніхто не буде вимагати від тебе розумних розмов, якщо ти захочеш просто слухати.
— Я хочу слухати і трохи говорити, бо якщо ви зараз вийдете, я залишусь із власними підрахунками і з думкою, що всі щось знають, а я знову лежу окремо від життя групи, — сказала Дженін.
Прабу глянув на Скарлет і кивнув на двері.
— Ходімо по каву на всіх, нормальну, не з того автомата біля техніків, і по дорозі не будемо нікого вчити жити.
Вони вийшли вдвох. Коридор після всього, що сталось, здавався вужчим, хоча стіни стояли там само. Скарлет ішла поруч, уже не тримаючи руки біля пояса, як у відсіку, і вперше за день заговорила з ним не наказом і не оцінкою удару.
— Ти сьогодні інший, ніж у літаку і ніж у залі, коли оголошував її своєю дівчиною, і я не питаю це щоб підколоти, я питаю, бо мені треба розуміти людей, із якими мене закриють у банку надовше, ніж на одну базу.
Прабу довго дивився вперед, на жовті лінії підлоги, і відповів уже без будь-якої сцени, голосом людини, яка нарешті зняла той шар, заради якого звичайно відкриває рот.
— Я балакучий не тому, що мені весело від власного голосу, і не тому, що я вважаю себе душею будь-якої кімнати, а тому що тиша для мене дуже швидко стає місцем, у якому я знову чую лише себе з того часу, коли всередині вже все зламалось і ніхто навколо цього не помітив, поки я ще вміло усміхався. Я колись давно мовчав правильно, як дорослі люблять, тримав усе в собі і вважав це силою, а потім виявилось, що сила була просто тріщиною, яку я сам собі полірував. Відтоді я говорю, жартую, заповнюю повітря, бо хочу, щоб більше ніхто поруч не ламався зсередини так само тихо, як колись зламався я, і щоб людина встигла сказати хоч щось, перш ніж її двері зачиняться зсередини остаточно.
Скарлет не зупинилась і не зробила з цього одкровення окремої події. Вона лише скинула йому чашки з автомата ближче в руки, ніби сама робота з кавою була відповіддю, якої зараз вистачало.
— Тоді говори, коли треба заповнити повітря, і мовчи, коли треба почути, хто саме зараз тріщить, і я не буду лізти далі в ту частину, яку ти щойно назвав, поки ти сам її не відкриєш іншим реченням.
— Цього досить, — сказав Прабу, і пальці в нього на мить зустрілися з її пальцями на гарячому боці чашки, після чого обидвоє зробили вигляд, що це лише незручна передача посуду.
Вони повернулись із п’ятьма чашками, розставили їх по краях стола і по підлозі біля ліжка, і кімната 3-23 раптом стала схожою не на місце падіння, а на тимчасову кухню людей, яким немає куди спішити до вечері.
Дженін перша подивилась на Тайлера не як на людину, що скручує чужі руки в технічних відсіках, хоча цього вона не знала і не бачила, а як на того, хто весь день стояв трохи збоку і через це бачив більше.
— Ти вранці сказав, що пиво любиш більше, ніж космос, і я все хотіла спитати не про пиво, а про те, що саме ти збираєшся з цього космосу винести для себе, якщо ми таки дійдемо далі за лід і за чужі інструкції.
Тайлер покрутив чашку в долонях, вибираючи слова повільніше за інших.
— Я з дитинства вірив, що десь не в нашій галактиці є планета з кимось живим, і довго вважав це казкою, яку дорослі відпускають, поки ти не почнеш працювати змінами. Коли мене взяли в програму, ця казка раптом стала графіком, і тепер я хочу або побачити, що мав рацію, або чесно закрити це в собі, а не доживати з напіввірою. Ще я хочу тиші, справжньої, не такої, як тут, де вентиляція вдає море, якого немає.
— Мені теж бракує справжнього, — сказала Дженін, уже оживши голосом. — Я три роки малювала цьому кораблю легені і досі не бачила неба інакше, ніж крізь вікно в Протусі, а фальшиве світло на панелі мене бісить більше, ніж Родні зі своїм словом «майже», бо панель прикидається, ніби за нею є день.
Тайлер кивнув так, ніби це була розмова, на яку він довго не очікував саме від неї.
— А ти як взагалі обираєш, що варто рахувати до кінця, а що можна лишити на потім, бо сьогодні ти єдиний раз за весь брифінг сказала капітану правду вголос, хоч і пошепки.
— Я залишаю на потім тільки те, що не може вбити людей у мене за спиною, а сірі зони можуть, тому я їх не відкладаю навіть заради графіка старту, — відповіла Дженін. — А що ти робиш, коли друг тягне тебе в життя, якого ти вже не хочеш, бо в тебе є Ерік, і з того, як ти про нього говорив у автобусі, він не відчепиться навіть через лід.
Тайлер усміхнувся одним боком, уже без тієї гіркоти, з якою згадував бар у Вантрелі.
— Я встаю і виходжу під дощ, бо сперечатися з людиною, яка любить мене неправильно, все одно що доводити озеру, що воно має стати заводом. Після цього я або ловлю рибу, або мовчу, або йду туди, де моє рішення вже зроблене. Схоже, тепер це рішення має форму корабля.
Рід сидів на підлозі біля шафи, слухав і час від часу підкидав у багаття нове поліно, не забираючи розмову собі.
— Тайлере, спитай її про те, що вона робить, коли цифри сходяться, а люди все одно кажуть «пізніше», бо нам усім треба чути не тільки її злість, а й те, як вона витримує цю злість цілими роками.
Дженін глянула на капітана з короткою вдячністю за те, що він не витягає з неї сьогоднішнє падіння.
— Я йду в задачу глибше, поки не знаходжу місце, де «пізніше» можна назвати своїм ім’ям. Іноді це помилка моделі. Іноді це чиясь кар’єра. Іноді це страх. Коли знаходжу ім’я, мені вже легше дихати навіть якщо двері все ще зачинені.
Скарлет, яка сиділа ближче до Прабу, ніж вимагала тіснота кімнати, повернулась до нього знову, уже тихіше за загальний тон.
— А ти що робиш із руками, коли не треба нікого рятувати і не треба нікого смішити, бо сьогодні я бачила обидва варіанти і не зрозуміла, який із них для тебе дім.
Прабу подивився на свої пальці, на яких уже не було чужої крові, лише суха білизна після медвідсіку.
— Я готую прості речі, дуже повільно, або ставлю гітару так, щоб ніхто не просив пісню, і просто перевіряю, чи пальці ще слухаються після дня, в якому хтось міг не встати. Якщо слухаються, я живу далі. Якщо ні, я починаю говорити навіть тоді, коли мене просять замовкнути, бо мовчання в такі вечори для мене небезпечніше за будь-який чужий коридор.
Скарлет кивнула і більше нічого до цього не додала, тільки лишила свою чашку ближче до його, ніби випадково, і Рід це бачив, і так само випадково не коментував, натомість повернувшись до всіх разом.
— Тепер слухайте мене не як капітана К-2, а як людину, якій завтра, можливо, знову доведеться вирішувати швидше, ніж хочеться. Я не збираю вас у сім’ю на папері. Я хочу, щоб у цій кімнаті кожен знав, хто поруч не зникне, коли світло моргне так само, як моргало в автобусі на шлюзі. Скарлет, ти вмієш бачити дірки в людях раніше за рапорт. Прабу, ти вмієш не дати людині залишитись наодинці зі своїм страхом, навіть коли сам тримаєшся серйозніше, ніж тебе просять. Тайлер, ти вмієш закінчувати розмову там, де інші тільки починають погрожувати. Дженін, ти вмієш назвати помилку помилкою, поки її ще можна встигнути не полюбити. Я вмію тягнути це все в один бік. Якщо комусь цього мало або забагато, кажіть зараз, у теплій кімнаті, а не на палубі.
Ніхто не сказав, що йому забагато. Дженін перша підняла чашку.
— Мені цього досить, і я не хочу бути окремою науковою одиницею, яку кличуть тільки коли пищить панель.
Тайлер кивнув слідом.
— Мені теж досить, тільки без ранкової зарядки в стилі Хейза і без людей, які дихають у чуже обличчя.
Скарлет подивилась на Ріда майже м’яко.
— Я вже чотири роки в цьому боці, тож можете вважати, що я підписалася раніше за значки К-2.
Прабу поставив чашку на підлогу і сказав рівно, без прикраси.
— Я з вами. Не як випадковий лікар у списках, а як людина, яка сьогодні зрозуміла, що мої ноги теж можуть захищати, не лише мої руки після того, як уже пізно.
Вони говорили ще довго після цього, уже не про удар і не про рапорт Мії. Дженін розпитувала Тайлера про озеро і про те, як пахне мокрий бетон у Вантрелі, коли дощ іде як борошно, і він розповідав докладніше, ніж розповідав Еріку в барі, бо тут його слухали без бажання переробити. Тайлер питав її про першу систему, яку вона здала не на оцінку, а в живу шахту під льодом, і вона описувала нічні зміни, каву дядька Френка і маму, яка досі вважає, що дочку з’їдає корпорація. Скарлет слухала Прабу, коли він говорив про палати, в яких люди просили пожартувати, бо серйозний лікар здавався їм уже вироком, і вона не гладила його по плечу, не робила з цього ніжності для сторонніх очей, лише інколи кивала так, ніби запам’ятовує маршрут у людині так само, як маршрути бази. Рід підкидав питання про їжу, якої їм не вистачатиме на борту, про звуки, за якими вони сумуватимуть, про те, хто як засинає в чужому світлі, і кімната збирала ці відповіді одна до одної, поки п’ятеро людей у ній справді стали схожими на команду, а не на список ліжок 3-21, 3-22, 3-23, 3-24 і 3-25.
Коли загальний канал коротко нагадав про вечерю, вони встали неохоче, як встають із місця, яке встигло стати своїм. Дженін ішла сама, тільки повільніше, і Прабу тримався збоку не як нянька і не як легендарний хлопець із залу, а як лікар, який сьогодні вибрав мовчазну присутність.
Їдальня ввечері була гучніша за ранок. Вони знову взяли той самий стіл, і ще не встигли розламати хліб, коли до них підійшли троє: Елізабет у вже знайомому светрі, Родні без подіумної випрямленості в плечах і майор Мія Уолберг, яку більшість із них бачили досі або в аеропорту, або в короткому виклику, а не з підносом у руках.
— Якщо тут ще є місце для людей, які цілий день підписують чужі наслідки, ми сядемо без промови, — сказала Елізабет, уже кладучи піднос на край.
— Місця вистачить, якщо Родні не буде розкладати навколо тарілки невидиму лабораторію, — відказав Рід, підсовуючи їм стільці.
Родні не скривився так, як учора. Він сів, розстебнув верхню кнопку і вперше за день виглядав людиною, якій теж треба їсти.
— Я сьогодні наговорив зі сцени достатньо, щоб тепер мати право помовчати і навіть визнати, що слово «вісімдесят» у залі звучить красивіше, ніж у робочих нотатках, де воно часто означає лише те, що нас перестали питати кожні десять хвилин, — сказав він, намазуючи хліб уже без тієї театральної гордості. — Картер, я більше не буду сьогодні чіпати твій цикл виделкою. Якщо після удару головою ти все одно хочеш сперечатися про сірі зони, ми зробимо це завтра на борту, де твої цифри будуть ближче до заліза, ніж до моїх слайдів.
Дженін примружилась, оцінила тон і кивнула.
— Це найпристойніше речення, яке ви мені казали з моменту, як сіли вчора в підливу.
Міа поставила навпроти себе воду, не каву, і подивилась на Ріда так, як дивляться люди, що вже витратили на тебе голос у кабінеті і тепер можуть витратити його інакше.
— Я не буду переказувати столу ваш рапорт, бо стіл має право вечеряти без протоколу, скажу лише, що база не дім боксу, навіть коли рука свербить справедливо, і що я рада, що Картер говорить повними реченнями, а не лежить під крапельницею, поки ви шукаєте, на кого зручніше списати чужий стіл.
— Ми зрозуміли зауваження з першого разу, майоре, і не шукаємо другої серії в тому ж жанрі, — сказав Рід.
Мія ледь усміхнулась, і ця усмішка зняла з неї частину аеропортового мундиру.
— Тоді їжте. І перестаньте називати мене в їдальні так, ніби я зараз роздаватиму наряди. Мії вистачить для людей, які сьогодні вже встигли і налякатися, і отримати шов, і не розвалитися.
Прабу нарешті підняв очі від тарілки.
— Тоді скажіть мені, Мія або Елізабет, як вам зручніше в цьому реченні, чому тут взагалі є червоні зони, в які не можна ходити, якщо ми вже ніби свої і вже носимо значки К-2.
Елізабет відклала виделку і відповіла одразу, без бажання зробити з відповіді таємницю.
— Дуже просто, і не тому що у вас немає доступу в паперах, а тому що там стоїть енергетика, теплові контури, резервні живучі вузли і речі, які можуть убити вас за кілька секунд, якщо ви не знаєте, як себе поводити в цих кімнатах, не торкатися чого, не відкривати що і в який бік не дихати, коли система скидає тиск. Червоне тут не означає «вас не люблять». Червоне означає «вас не встигнуть зібрати назад у тому вигляді, в якому ви зайшли».
Тайлер хмикнув, уже спокійніше.
— Це найчесніша заборона з усіх, які я чув, бо в ній немає театральної таємниці, лише звичайна смерть через дурість.
Родні кивнув йому несподівано згідно.
— Іноді я теж ховаюся за красивим словом «поки що закрито», коли треба сказати «там вас розірве», і сьогодні вечеря, тож хай уже буде другий варіант.
Скарлет подивилась на нього з новим інтересом.
— Якщо ви так говоритимете частіше, я перестану малювати вам у голові пам’ятник заживо.
— Залиште пам’ятник, — попросив Родні. — Він хоч стоїть рівно, на відміну від мене після дев’яти років під цим льодом.
Розмова за столом пішла вже не як інструктаж і не як допит. Мія розповіла, як уперше спускалася в Кауфран і три дні ненавиділа фальшиві вікна так само, як Тайлер. Елізабет зізналася, що светр на базі є єдиною річчю, яка нагадує їй, що вона не виросла з протоколу. Родні раптом виявився здатним сміятися з власного тону на подіумі і навіть попросив у Прабу сіль так, ніби справді потребував солі, а не уваги. Дженін говорила менше за всіх і все одно була в колі, не за ширмою. Рід майже не керував столом, лише інколи підштовхував мовчання коротким питанням, після якого хтось обов’язково знаходив ще одне людяне речення.
Наприкінці вечері, коли підноси вже порожніли, а зал почав рідшати, Елізабет обвела їх п’ятьох поглядом і не стала маскувати оцінку під жарт.
— Поки що ви найкраща і найдружніша команда з тих, що тут є, і я кажу це не щоб вас годувати компліментом на десерт, а щоб ви розуміли, навіщо я взагалі збирала папки місяцями. Завтра всіх вас везтимуть на борт Атласа. Незабаром зліт. Там уже не буде ні червоних зон у тому вигляді, до якого ви звикли тут, ні цього земного графіка з кашею о сьомій і залами о чотирнадцятій. Там будуть лише емоції, робота і жага до нового, і дуже прошу не розгубити за одну ніч те, що ви сьогодні зібрали в кімнаті 3-23.
Прабу подивився на неї серйозно, уже без бажання обіграти слово «жага».
— А корабель точно готовий прийняти людей так, як ви це сказали в залі, чи готовність теж інколи звучить красивіше за нотатки.
— Для польоту готовий, — сказала Елізабет. — Для того, щоб не мати таємниць, не готовий ніхто і ніколи, і саме тому ви летите не в музей, а в річ, яку відкопали в кризі і яка досі вміє мовчати там, де нам хотілося б інструкції.
Рід кивнув, прийнявши це як наказ і як попередження одночасно.
— Тоді ми підемо спати, поки ви не передумали і не призначили нам ще одне коло в залі Ф-2.
— Завтра вставати не о сьомій, а о дев’ятій, — сказала Мія, уже забираючи свій піднос. — Це не нагорода. Це просто щоб ви доїхали до ангара живими, а не як варені риби після сьогоднішнього дня.
Вони розійшлися по кімнатах уже без того ранкового розтягування ланцюжком. Біля дверей Скарлет зупинилась на секунду поруч із Прабу і сказала лише те, що могло прозвучати як побутове побажання, якщо хтось сторонній ішов повз.
— Якщо знову не зможеш заснути від власної тиші, не обов’язково заповнювати нею весь канал, досить короткого виклику, і я не буду питати зайвого.
— Якщо в тебе знову виникне бажання перевіряти чужі двері раніше за всіх, постукай спершу в 3-25, я не сплю так глибоко, як прикидаюсь, — відповів він так само рівно, і вони розійшлись, не залишаючи в коридорі нічого, що вимагало б назви.
Дженін із порога сказала Тайлеру дякую за озеро в розмові, а він відповів, що завтра, якщо на кораблі теж намалюють фальшиве небо, вони можуть разом його ненавидіти. Рід зайшов останнім, поклав годинник на стіл поруч зі знімком Ральфа і вперше за день дозволив собі сісти не як капітан К-2, а як людина, якій завтра залишати на цій базі все земне.
Відбій пройшов тихим рядком на склі датчиків. Завтра о дев’ятій їх мали підняти вже не до каші і не до червоних ліній Кауфрана. Завтра все земне залишалося тут, під товщею, якій було байдуже до їхніх швів, чашок і рапортів, а вони мали їхати на борт космічного корабля, який відкопали в кризі і який досі приховував багато таємниць навіть від тих, хто ставив на ньому цифру вісімдесят.