Зелена крапка

Ранковий сигнал на годинниках був не сиреною і не голосом. Просто коротка вібрація і зелений рядок: `07:00. 

У коридорі третього рівня двері відкрилися майже одночасно.

— Якщо це і є «не п’ята ранку», — сказала Скарлет, виходячи з 3-22 і поправляючи хвіст, — то я хочу поговорити з профспілкою мерців.

— У мерців профспілка краща, — відказав Тайлер з сусідніх дверей. — Вони хоч не роблять зарядку.

Прабу вивалився з 3-25 уже в розстебнутій куртці, з однією застебнутою кишенею і з виразом людини, яку розбудили недобрим словом.

— Я спав. Я дуже красиво спав. Мені снилося, що я не під льодом, а в Морроу, і що в мене є вафлі. Хто з вас украв мені вафлі?

— Ніхто, — сказав Рід, зачиняючи 3-21. — Вафель немає. Є каша. І є ти. Це вже перебір на один ранок.

Дженін вийшла останньою. Очі світлі, волосся зібране, на обличчі той самий вираз, з яким вона вчора дивилася на схему бази: не страх, а підрахунок.

— Ви завжди так вітаєтесь? Чи це спеціальний ранковий ритуал, щоб мозок не встиг згадати, де він?

— Це ритуал, — сказала Скарлет. — Називається «ми ще живі, тож можна знущатися». Потім буде сніданок. Потім нас одягнуть як ляльок. Потім Родні розповість, який він розумний. Класика.

— Я хочу каву, — заявив Прабу. — Не розмову про Родні. Каву. Можна навіть погану. Я не гордий. Я лікар. Лікарі п’ють усе, що не рухається.

— Каша рухається, — буркнув Тайлер. — Я вчора бачив.

— Тоді каша — мій пацієнт, — сказав Прабу. — Поведемо її в їдальню. Командою. Це командоутворення через вуглеводи.

Рід кивнув у бік коридору.

— Йдемо. Не розтягуйтесь. Якщо Прабу заблукає між сюди і кашею, я його не шукатиму.

— Це наклеп, — образився Прабу, уже крокуючи поруч. — Я вчора знайшов свою шкарпетку. В темряві. Це навігаційний талант.

— Ти знайшов її під власним ліжком, — сказала Скарлет.

— Під ліжком — теж простір, — не здавався він. — Космос починається з дрібниць.

Дженін тихо фиркнула.

— Якщо космос починається з твоїх шкарпеток, я хочу іншу експедицію.

— Бачиш, — шепнув Тайлер Ріду. — Вона вже наша. Говорить як людина, яку ми зіпсуємо за тиждень.

— Не зіпсуємо, — сказав Рід. — Просто натренуємо.

Їдальня вранці пахла не лікарнею, а перегрітим хлібом і чимось яєчним, що лише вдавало яйця. Людей було більше, ніж увечері. Дві інші групи вже сиділи купами: одна мовчазна, коротка стрижка й прямі спини, друга — голосніша, зі сміхом, який занадто рано починається для людей під кригою.

Скарлет взяла піднос і одразу оглянула зал.

— Он ті, зліва, — тихо сказала вона. — Група Хейза. Я бачила прізвище на списку біля видачі. Виглядають, ніби їх народжували разом із статутом.

— А онті справа вже п’ють каву так, ніби вона їм винна гроші, — додав Тайлер. — Не люблю людей, які вранці радісні. Це підозріло. Або вони добре спали, або вони щось знають.

Прабу поставив на піднос усе, до чого міг дотягнутися.

— Я знаю тільки те, що якщо я зараз не з’їм щось тепле, я почну ставити діагнози цьому хлібу. А хліб не винен.

— Хліб ніколи не винен, — сказала Дженін. — Винні ті, хто його пече за інструкцією «психологічно тепле тісто».

Вони сіли за той самий стіл, що й учора. Рід навпроти проходу. Скарлет ліворуч. Дженін — між Скарлет і Прабу, ніби сама так вирішила, а не випадково. Тайлер з краю, уже розламуючи хліб пальцями.

— Ну що, — почав Прабу, нахиляючись над чашкою. — Офіційний ранок команди Броуді. Пропоную тост. Не алкогольний. Моральний.

— Ні, — сказали хором Рід і Тайлер.

— Я навіть не встиг сказати, за що тост.

— Саме тому й ні, — пояснила Скарлет. — Ти встигаєш зіпсувати рідину ще до слів.

Дженін розмішала каву і не підвела очей.

— Мені сьогодні потрібен нормальний доступ до схем. Не макет для туристів. Реальні контури щитів. Якщо Родні знову скаже «майже», я встану і піду.

— Якщо встанеш і підеш на брифінгу, — сказав Рід, — я піду за тобою. Не тому що підтримую скандал. Тому що ти єдина з нас, хто вміє читати те, що вони зараз будуть продавати як шоу.

— Це було майже приємно, — зауважила вона.

— Не звикай, — відказав він. — Я ще не пив.

Прабу підсунув їй сільничку, хоча сіль вона не просила.

— Я можу сидіти поруч і кашляти кожного разу, як він скаже «майже». Це мій вклад у науку.

— Твій вклад у науку — не померти від власного голосу, — сказав Тайлер.

— Голос — це інструмент. Як скальпель. Або як гітара. Або як…

— Їж, — попросив Рід. — Поки інструмент не почав концерт.

Вони їли швидко й нерівно. Скарлет розпитувала, хто як спав, і одразу ж сама відповідала за всіх.

— Я спала майгдобое. Стіна тонка, чути майже всіх. Рід не хропів, в це повірте, дуже дивно. Прабу шукав шкарпетку. Тайлер, підозрюю, лежав і ненавидів стелю. Дженін, ти взагалі спиш, чи просто вимикаєш очі на технічне обслуговування?

— Сплю, — сказала Дженін. — Погано. Панель замість вікна світить так, ніби хтось забув, що ніч має бути темною.

— Я просив темні панелі, — буркнув Тайлер. — Мені ніхто не дасть головну в светрі, тож я просто страждатиму красиво.

— Ти вже страждаєш красиво, — сказала Скарлет. — Ще й хліб кришиш як людина з минулим.

— У мене є минуле, — погодився він. — Воно п’є пиво в Вантрелі і думає, що я ідіот.

Прабу підняв чашку.

— За всіх ідіотів, які вчора сіли в літак.

— Прабу, — попередив Рід.

— Моральний тост. Без рідини. Просто жест.

— Жест прийнято, — сказала Дженін несподівано. — І більше не піднімай чашку. Ти розіллєш і оголосиш це ритуалом.

Вони здали підноси, коли по загальному каналу, ще не їхньому, пройшло коротке:

`ГРУПА БРОУДІ. СЕКТОР ЕКІПІРУВАННЯ. РІВЕНЬ 3. КОРИДОР СХІД-2. ЗАРАЗ.`

— О, — сказав Прабу. — Нас будуть пакувати.

— Нас будуть уніфікувати, — виправила Скарлет. — Це інше. Пакують речі. Уніфікують людей.

Сектор екіпірування був довшим за житловий коридор і пахнув новим пластиком, клеєм і тканиною, яку ще ніхто не вивів потом. За стійкою стояли двоє техніків у сірому. Один уже виглядав так, ніби видав за ранок сто комплектів і зненавидів усі розміри світу.