КАУФРАН

Літак сідав так, ніби хтось знизу тягнув його за живіт. Ілюмінатори раптом стали білими. Не сірими, не хмарними — саме білими, як мокрий папір, у який хтось з силою втиснув світло.
Прабу прилип до скла носом.
— Слухайте, а нам часом вікна не заклеїли ззовні? Бо я бачу або молоко, або кінець світу, і якось не можу обрати.
— Це лід, Прабу, — не підводячи очей промовила Дженін. Вона вже хвилин десять пакувала планшет у чохол, перевіряла його, знову виймала, знову пакувала. — Ми сідаємо на полярну смугу.
— На полярну. — Він повільно відліпився від ілюмінатора. — Тобто пінгвіни. Тобто я сьогодні вранці пив каву в Морроу, а зараз мене везуть до пінгвінів. Дуже логічний кар’єрний шлях для лікаря.
— Пінгвінів тут немає, — кинула Скарлет з сусіднього ряду, застібаючи куртку. — Це не той полюс.
— А який тоді?
— Той, де тебе з’їсть не пінгвін, а твій власний рот, якщо не закриєш його перед посадкою, — буркнув Рід. Він сидів рівно, пристебнутий, і дивився не у вікно, а на свої руки. Ніби вони могли втекти.
Тайлер з третього ряду тихо фиркнув.
— Я ставлю на те, що він не закриє.
— Я теж, — сказала Скарлет.
— Я ще навіть не почав сперечатися, — образився Прабу.
— І це найстрашніше, — відказав Рід.
Шасі вдарило в смугу так, що в зубах клацнуло. Кілька людей у хвості салону тихо вилаялись. Літак проїхав довго, дуже довго, ніби злітна смуга тут була не для літаків, а для того, щоб встигнути передумати.
Двері відчинилися. Всередину вдарив холод, від якого одразу почало різати в горлі.
— Матінко, — видихнув Прабу. — Хтось убив літо і закопав його тут під цим білим лайном.
— Вітаю в Кауфрані, — сказав хтось у формі біля трапа. Голос рівний, як у людини, якій уже набридло вітати новачків. — Швидко, без селфі, без зупинок. Автобус чекає.
Вони спустилися. Вітер бив у обличчя дрібною крижаною крупою. Під ногами скрипів не сніг, а щось твердіше — утрамбована біла кірка, по якій уже проїхали десятки машин. Навколо не було міста. Не було ангарів у звичному сенсі. Була біла рівнина, низьке важке небо і далеко — темна щілина в льоді, схожа на відкритий рот.
Скарлет підняла комір.
— Капітане, ви це бачили в брифінгу?
— Ні.
— Прекрасно. Значить, ми всі однаково дурні.
— Я не дурний, — одразу відгукнувся Прабу, наступаючи Тайлеру на каблук. — Вибач. Я просто дезорієнтований. Це медичний термін. Дуже солідний.
— Ти просто довбень, — спокійно сказав Тайлер, поправляючи рюкзак. — Це теж термін. Ще солідніший.
Дженін ішла швидко, майже не озираючись. Їй було зле від холоду, але очі горіли. Вона вперше побачить базу не на схемах.
— Он туди, — кивнула вона на щілину. — Це в’їзд. Підлідний комплекс. Я читала технічну частину. Сім рівнів униз. Житлові — третій і четвертий. Енергетика — п’ятий. Ангар крейсера взагалі не тут.
— А де тоді крейсер? — спитав Прабу.
— Далі. І глибше. І тобі туди поки рано. Всім нам рано.
— Чому одразу рано? Я дорослий. У мене навіть є монетка.
Рід подивився на нього боком.
— Прабу. Якщо ти зараз дістанеш ту монетку на морозі, і вона примерзне тобі до пальця, я не буду тебе відливати. Я залишу тебе тут як пам’ятник медичній науці.
— Я відчуваю в цьому турботу, — зворушено сказав Прабу.
— Не треба.
Автобус стояв за десять кроків. Низький, широкий, без вікон у звичному сенсі — лише вузькі щілини під дахом і всередині жовте казармене світло. Двері відчинилися з шипінням.
— Всередину, — повторив чоловік у формі. — Сідаєте. Не вибираєте місця, ніби їдете на курорт. Руки на колінах. Рюкзаки під сидіння.
— А можна я сяду біля вікна? — спитав Прабу. — Я хочу бачити, як мене ховають під лід. Це раз у житті.
— Вікон немає, — сказав Тайлер.
— Та біля метафоричного вікна.
— Сядь і слухай, будь ласка — тихо кинув Рід.
Вони завалилися всередину майже одночасно. Салон був теплий до непристойності після вулиці. Скло одразу запотіло. Рід сів біля проходу, Скарлет — навпроти. Дженін — біля неї. Тайлер — через прохід. Прабу секунду топтався, потім плюхнувся прямо між Рідом і Тайлером, розсунувши їх колінами.
— Я так, для єдності колективу.
— Ти сів мені на ногу, — сказав Рід.
— Це твоя нога? Я думав, це поручень.
— Поручень не матюкається. — кинув Рід, витягуючи ногу.
Автобус рушив. Спочатку рівно, потім униз. Відчутно, глибоко вниз. У вухах заклало.
— О, — сказав Прабу. — А зараз ми всі помремо?
— Ні, — відповіла Дженін. — Зараз ми в’їжджаємо в тунель. Ухил дванадцять градусів. Потім буде шлюз, потім ще один, потім житловий рівень.
— Ти це звідки знаєш? — спитала Скарлет, з цікавістю повернувшись до неї.
— Я три роки малювала цій штуці легені. Хотіла б я не знати, куди нас везуть.
Прабу протягнув руку через прохід.
— Дженін, так? Я Прабу. Ми вже ніби знайомі. Ти мене послала, коли я спитав, скільки летіти. Це було жорстоко, але сексуально впевнено.
Дженін подивилася на його руку, потім на його обличчя, потім знову на руку.
— Картер. І якщо наступне речення буде про мій комбінезон, я зламаю тобі палець. Не той, яким ти вітаєшся. Інший. Щоб пам’ятав довше.
Скарлет пирснула.
— О, вона мені подобається.
— Мені теж, — сказав Тайлер. — Рід, можна ми її залишимо, а цього — ні?
— Цього нам теж видали, — зітхнув Рід. — Як пайку. Без права відмови. Він нам буде корисним.
Прабу ображено притиснув руку до грудей.
— Я лікар. Я рятуватиму вам життя. Ви всі будете плакати, коли я вас врятую.
— Я плакатиму ще до того, — буркнув Тайлер.
Автобус гупав по стиках плит. Десь зверху скреготав метал. Світло на мить моргнуло.
Скарлет розстібнула куртку і поклала її на коліна.
— То що, давайте вже по-людськи. Бо якщо нас зараз розпихають по норах, я хочу знати, з ким мене закрили в банку. Я Скарлет. Лейтенант. Стрілець, патруль, іноді мозок капітана, коли його власний йде пити каву і не повертається.
— Я не ходжу пити каву замість того, щоб думати, — сказав Рід.
— Ходиш, — хором сказали Скарлет і, на диво, Тайлер.
Рід повільно повернув голову.
— Тайлере. Ми знайомі чотири години. Звідки в тебе така сміливість?
— Я шість років служив з людьми, які розмовляють, як ти. Ви всі однакові. Спочатку жарти, потім накази, потім знову жарти, щоб накази не були такими сумними.
— Це майже комплімент, — сказав Рід.
— Це майже діагноз, — уточнив Тайлер.
Прабу підняв палець.
— Я можу це записати? Для історії. «Перша розмова команди перед тим, як їх з’їло льодовиком». Або як їх розірвало тиском в космосі.
— Ми не команда, — сказала Дженін.
— Поки що, — відказав Рід. — Далі видно буде.
Він провів долонею по обличчю, ніби знімав з нього дорогу.
— Рід Броуді. Капітан. Пілот винищувачів та транспортних гелікоптерів. Приймав участь у Таорійській кампанії. Маю пса. Не треба «сер». Не треба «капітане», якщо не стріляють. Я чотири роки тягаю цю, — кивнув на Скарлет, — і ще кількох таких самих по базі Дамфорс. Тепер, видимо, тягатиму вас. Якщо ми будемо в одній команді. Скоріше за все з усього екіпажу зроблять окремі загони, тож імовірно, ви будете зі мною. В можливо ми всі будемо в різних. Поки що не стріляйте один в одного. І в мене теж не стріляйте. Я втомлений.
— А якщо дуже треба? — спитав Прабу.
— Тоді стріляй в ноги. У мене ще є справи.
Дженін ледь усміхнулася. Коротка, майже випадкова усмішка, яку вона одразу сховала.
— Дженін Картер. Системи життєзабезпечення, щити, вентиляція, усе, через що ви завтра зможете срати в космосі і не задихнутися власним запахом. Мені двадцять два. Якщо хтось зараз скаже, що я маленька, я нагадаю, скільки з вас вміє перерахувати парціальний тиск кисню.
Прабу відкрив рот.
— Я вмію.
— Не вмієш, — сказала вона.
— Я вмію приблизно.
— Приблизно вас усіх і вб’є.
Тайлер кивнув, ніби це була найрозумніша річ за день.
— Тайлер. Просто Тайлер. Якщо треба прізвище — потім. Я стріляв, коли треба було стріляти, і мовчав, коли треба було мовчати. Друге виходить краще. Пиво люблю більше, ніж космос, але космос, сука, виграв.
— Гарне резюме, — сказала Скарлет. — Коротке. Чоловіче. Трохи депресивне.
— Дякую. Я стараюсь.
Прабу випростався, вдарившись потилицею об поручень.
— А тепер я. Бо ви всі такі стримані, ніби вас на похорон везуть, а мене — навпаки, на моє власне весілля з невідомістю. Прабу Сейнз. Лікар. Віруси, антидоти, інколи кухня, інколи гітара, інколи волейбол. Коли нервую — багато говорю. Зараз, як бачите, я дуже спокійний.
— Ти говориш уже сорок хвилин, — зауважив Рід.
— Це моє спокійне вікно.
— У тебе немає спокійного вікна, — сказала Скарлет. — У тебе є дірка в стіні, і з неї пре.
Автобус різко знизив швидкість. Усі нахилилися вперед. За вузькими щілинами під дахом промайнуло червоне світло, потім жовте, потім знову темрява.
— Шлюз, — тихо сказала Дженін.
— А можна без оцих розумних вставок? — попросив Прабу. — Ти говориш «шлюз», і в мене в штанях холоне все, що ще не встигло.
— В штанях у тебе і так уже мало корисного, — кинула Скарлет.
— Гей!
Тайлер заплющив очі, ніби молився.
— Я хотів останні дні побути біля озера. З вудкою. З м’ясом. З тишею. А замість цього сиджу в банці з людиною, яка розповідає про свої штани.
— Це називається командоутворення, — серйозно сказав Прабу.
— Це називається фігня, — виправив Тайлер.
Рід фиркнув. Коротко, майже проти волі.
— Добре. Раз ми вже всі тут і нікуди не дінемось. Правила на найближчі години. Перше: не чіпаємо кнопки, яких не розуміємо. Друге: не дражнимо охорону. Третє: Прабу не фліртує з усім, що має пульс.
— А якщо без пульсу? — одразу спитав Прабу.
— Особливо якщо без пульсу.
Дженін повернулася до вікна-щілини, хоча там майже нічого не було видно.
— Ви завжди так розмовляєте? У війську?
— Ні, — сказала Скарлет. — Звичайно гірше. Зараз ми ще ввічливі. Ми тебе бережемо. Ти цивільна. І цього також. — кивнула в бік Сейнза.
— Я не крихка.
— Я не сказала «крихка». Я сказала «цивільна». Це інше. Цивільні спочатку ображаються, потім звикають, потім самі починають говорити образи краще за нас.
— Я вже вмію, — спокійно сказала Дженін.
Скарлет підняла брови.
— О. Тоді вибач. Ласкаво просимо.
Прабу похитав головою.
— Мені подобається цей автобус. Тут мене ображають, тут мене люблять, тут мене не слухають. Як удома. Тільки вдома тепліше і є пиво.
— Пива тобі тут не дадуть, — сказав Тайлер.
— Чому?
— Бо ти і так уже п’яний від власного голосу.
Автобус провалився ще нижче. Метал навколо гудів низько, як велика тварина уві сні. Потім раптом стало рівно. Світло за щілинами змінилось з червоного на біле, холодне, лабораторне.
Над проходом у салоні спалахнув зелений напис. Спочатку дрібними літерами, потім більшими, ніби хтось хотів, щоб навіть найтупіший у салоні встиг прочитати.
КАУФРАН.
Прабу склав губи трубочкою.
— Кауфран. Це ім’я людини? Чи собаки? Чи того дядька, якого тут заморозили першим і тепер на його честь назвали могильник?
— Це база, — сказала Дженін. — Підлідний вузол. Старий код проєкту. Кауфран — не людина.
— Жалко. Я вже хотів поспівчувати Кауфрану.
Рід подивився на напис ще секунду.
— Під кригою. Отже, якщо щось піде не так, копати нас будуть не родичі, а геологи.
— Романтично, — сказала Скарлет. — Додай це в лист додому. «Люба мамо, я не на курорті, я в бутерброді з льоду».
— У мене немає кому писати, — відказав Рід.
На мить стало тихо. Не незручно — просто тихо. Автобус повів їх довгим коридором, у якому вже не було відчуття дороги. Було відчуття нутрощів.
Тайлер перший порушив паузу.
— У мене є. Але я все одно не писатиму. Ерік зараз п’є пиво і думає, що я ідіот.
— А ти ідіот? — спитала Скарлет.
— Так. Але з кращим видом з вікна.
— У тебе тут немає вікна, — нагадав Прабу.
— Ось і кажу. Ідіот.
Дженін тихо розсміялася. Це був інший сміх — не колючий, а втомлений.
— Я мамі сказала, що їду у відрядження. Вона думає, що корпорація знову мене з’їсть на півроку. Якби вона зараз побачила цей тунель, вона б приїхала сюди з качалкою і вибила б усім вам звання.
— Нехай приїжджає, — сказав Прабу. — Мені якраз не вистачає материнської фігури. І качалки.
— Тобі не вистачає глушника, — буркнув Рід.
Двері автобуса сіпнулися. Потім відчинилися. Назустріч вдарило тепле повітря з запахом металу, кави і чогось медичного, як у новій лікарні.
На пероні стояли четверо. Двоє в сірому технічному, двоє в чорному. Одна з жінок у сірому тримала планшет, як зброю.
— Група прибуття сім-бета, — сказала вона без привітання. — Виходьте. Рюкзаки з собою. Не розходитися. Хто заблукає в перші десять хвилин — того шукати не будемо до ранку. База велика. Лід товстий. Жарти про це вже всі жартували.
Прабу підняв руку.
— А можна я подивлюся, який товстий?
— Ні.
— А я все одно подумаю.
— Думайте тихо.
Вони вийшли. Перон був широкий, білий, з низькою стелею і жовтими лініями на підлозі. Над аркою величезними літерами ще раз: КАУФРАН. Під назвою дрібніше: РІВЕНЬ 3. ЖИТЛОВИЙ СЕКТОР. ДОПУСК D.
Скарлет свиснула.
— Гарно вони себе назвали. Ніби це не база, а прізвище багатого мерця.
— Мені подобається, — сказав Тайлер. — Коротко. Холодно. Чесно.
Жінка з планшетом пішла вперед, не озираючись. Їм довелося підлаштовувати крок.
— Зараз вас розводять по кімнатах. Одна людина — одна кімната. Це не готель, але і не казарма. Двері зачиняються зсередини. Туалет свій. Душ у декого загальний. Якщо будете займати душ на сорок хвилин, сусіди вас зненавидять швидше, ніж начальство.
— У мене шкіра чутлива, — почав Прабу.
Рід не обертаючись простягнув руку і легенько вдарив його долонею по грудях.
— Ні.
— Я ще навіть не сказав.
— Ти вже сказав обличчям. А я перевірив.
Коридор повертав двічі. Стіни були світло-сірі, майже білі, з вузькими світловими смугами під стелею. Жодних картин. Жодних плакатів «працюй краще». Лише номери. 3-14. 3-15. 3-16.
Біля розвилки їх зупинили.
Чоловік у чорному відкрив пластиковий кейс. Усередині на підкладці лежали годинники. Не гарні. Не цивільні. Матові, важкі, з широким браслетом і темним склом.
— Руку, — сказав він. — Не ту, якою мастурбуєте частіше, ту, на якій зручніше дивитися карту.
Прабу знову відкрив рот. Скарлет, не дивлячись, наступила йому на черевик.
— Ай.
— Молодець, — тихо сказала вона. — Вчися.
Годинник сів на зап’ястя Ріда щільно, як наручник, який прикидається подарунком. Чоловік натиснув край корпуса. Над склом знялася невелика блакитна голограма — схема бази, як акваріум, у якому плавають коридори.
— Ось ви, — ткнув він у зелену крапку. — Ось їдальня. Ось заборонені зони. Червоне не чіпати. Якщо полізете в червоне, сирена буде першою проблемою. Другою буду я.
Дженін одразу розгорнула схему пальцями, збільшила, зменшила, повернула.
— Тривимірна проекція з прив’язкою до маяків у стінах. Грубо, але працює. Хто робив інтерфейс?
— Людина, якій платили не за красу, — сказав технік. — Далі.
Другий кейс. Гарнітури. Маленькі, тілесного кольору, майже непомітні.
— У вухо. Праве. Або ліве, якщо ви з тих, хто все робить навпаки. Виклик — два тапи по корпусу годинника. Загальний канал поки закритий. Особистий — працює. Якщо хтось з вас вирішить співати в ефір о третій ночі, я знайду, куди засунути цю гарнітуру.
Прабу обережно вставив свою.
— Алло? Земля? Мамо? Інопланетяни?
У відповідь у всіх у вухах хрипко і дуже близько прозвучав його ж голос.
Скарлет скривилась.
— Вимкни. Зараз. Поки я не вийняла тобі це вухо з голови.
— Перевіряв зв’язок.
— Зв’язок працює, — сказав Рід. — Мозок — під питанням.
Жінка з планшетом роздала картки.
— Броуді — 3-21. Лейтенант — 3-22. Картер — 3-23. Тайлер — 3-24. Сейнз — 3-25. Решта групи — далі по коридору. Через сорок хвилин усі в їдальні. Хто запізниться, той їсть те, що пригоріло. Розкладайтеся. Не розбирайте стіни. Не намагайтесь відкрити вентиляцію. І, прошу, не гарцуйте у перший вечір так, щоб про це знав увесь рівень.
Прабу підняв брови.
— Це був пункт інструкції чи побажання?
— Це була молитва, — сказала вона і пішла.
Коридор раптом став вужчим. Не стінами — тишею. Вони зупинилися біля своїх дверей майже одночасно, як вагони, які нарешті розчепили.
Рід глянув на номер.
— Сорок хвилин. Не заблукайте. Якщо заблукаєте — дивіться на годинник, а не на Прабу.
— Чому одразу я?
— Бо ти єдиний, хто може заблукати від дверей до дверей.
— Це наклеп. Я лікар. У мене просторічне мислення.
— У тебе просторічний галдіж, — уточнила Скарлет і відкрила свою двері. — Побачимось. І Рід...
Він обернувся.
— М?
— Не сиди в темряві і не розмовляй з привидами. Тут і так досить всього цього.
Він кивнув. Коротко. Майже вдячно.
Двері зачинилися одна за одною.
Кімната Ріда була маленька, як чесна думка. Ліжко. Шафа. Стіл, прикручений до підлоги. Стілець, прикручений теж, ніби хтось боявся, що меблі втечуть раніше за людей. Замість вікна — матова панель, на якій хтось намалював фальшиве світло. Біле. Холодне. Ніби за стіною справді було небо, а не товща льоду, якій начхати на всіх капітанів світу.
Він поставив сумку на ліжко. Залишився стояти. Подивився на свої руки. Потім на годинник. Блакитна схема Кауфрана повисла над зап’ястям, як приручена примара.
— Ну здрастуй, — сказав він уголос. — Знову нора. Знову на якийсь час. Знову «не дзвонити родині».
Сумка відкрилася без спротиву. Речей було мало, і саме це його бісило. Коли речей мало, здається, ніби життя теж мало. Дві футболки. Одна темна сорочка. Комплект білизни, складений так акуратно, що аж соромно. Косметичка з запахом дешевого мила. Бритва. Шкарпетки. І на дні, загорнутий у сірий рукав, знімок.
Ральф. Мокрий після дощу. Язик набік. За ним — шматок паркану тітоньки Сари.
Рід поклав знімок на стіл. Не на ліжко. На стіл. Ліжко було для сну, а не для того, щоб знову починати розмови з тими, кого немає поруч.
— Сиди. Не гавкай. Я ще повернусь. Або ні. Але ти сиди.
Він розклав футболки в шафу. Вирівняв краї. Поправив рукав, який загнувся. Зненавидів себе за те, що поправив. Потім все одно поправив ще раз.
У гарнітурі клацнуло.
— Капітане, — голос Скарлет був дуже близько, ніби вона стояла в шафі. — Ти вже розклав свої сумні шкарпетки по лінійці?
— Я розкладаю. А ти вже полізла кудись, куди не треба?
— Ще ні. Але годинник показує, що їдальня в іншому кінці світу. І що червона зона починається за три повороти від мого унітаза. Це робить сидіння на ньому трохи політичним. Навіть прикордонним. В я не з прикордонної служби.
Рід усміхнувся в порожню кімнату.
— Просто сядь. І не співай.
— Я не співаю.
— Ти зараз точно збираєшся співати. — промовив він збираючись в душ.
— Може, й збиралась. Але ти зіпсував момент.
Він сів на край ліжка. Ліжко не скрипнуло. Занадто нове. Занадто нічиє.
— Скарлет.
— Слухаю.
— Якщо Прабу припреться до тебе в кімнату з екскурсією по власному життю, женеш.
— З задоволенням. Можна з підсічкою?
— Можна з підсічкою. Але це жарт. Він хороша людина. Трохи нервує та багато говорить, але це захисний механізм. Я знаю що він всередині такий же як і ми.
Він вимкнув канал і ще хвилину сидів, дивлячись на фальшиве вікно. Потім розклав бритву біля раковини, поставив черевики рівно біля дверей і зрозумів, що розкладати більше нічого. Це було навіть образливо. Ціле життя, і воно вмістилося в одну сумку так, ніби він ніколи ніде не жив.