Прощання

Дев'ятнадцяте вересня дві тисячі шістдесят сьомий рік. Секретна база в місті Ешфорд. Північний Дамфорс. Східне крило. 

—Сер, а ви чули що командування збирає загін для якоїсь секретної місії?

 —Я не збираю чутки довкола себе, Скарлет. Тож вважай мене необізнаним в секретний знаннях.

—А може це все правда і ми зможемо з вами прийняти участь в космічній операції по дослідженню інших галактик! – дитячий захват обернув обличчя дівчини.

—Це не для нас. От поглянь на нас. Ми з тобою та нашим невеликим загоном вже шість років охороняємо цю базу. У нас немає зв'язку з родиною. Але є великий плюс на відміну від космічних подорожей. – збавив хід Рід Броуді, та поглянув зацікавлено на дівчину.

—Капітане, я вас ніколи не зрозумію. – розвела руками дівчина та в її обличчі явно читалося питання, що він має на увазі?

—На відміну від польотів в космосі до інших галактик, на Землі в нас є гарантований відпочинок. Я маю на увазі що ми можемо в свої вихідні поїхати подалі від усіх людей, заховатися від усього світу та насолодитися моментом існування.

Дівчина не стримала легкої усмішки. Вона легко вдарила його по плечу та почала сміятися.

—Ви мене звісно вибачайте, командире, але що за хрінь ви щойно сказали? – не припиняючи сміятись Скарлет помітила що капітан теж починає це робити.

—Майже повелась! – Рід почав реготати в голос. На зустріч йшло двоє патрульних східного крила. Вони подивились на них як на навіжених та пішли далі. – Ти справді думала що я оберу життя на нашій планеті, а не політ в супер круту подорож в іншу галактику на міжзоряному крейсері класу Дельта під назвою Атлас? – він вимовив це на одному диханні дивлячись їй прямо в очі. У Скарлет аж дар мови відняло на кілька секунд. – Підніми свою нижню щелепу будь ласка, я ж не дантист, навіщо мені воно ото все треба.

—Капітане, ви не жартуєте зараз? Ми справді справді туди відправимось?

—Так, Скарлет. Мені вчора прийшов лист з верхівки. Попереду тиждень на збори, а далі ми вже будемо на борту Атласу.

Слова, тиждень на збори, це означало що в них є цей тиждень щоб поїхати по домівках та попрощатися з родинами. Знову. На невідомий термін. Та знову під вигаданою ситуацією.

Рід Броуді приїхав додому та першою ж справою навідав стареньку сусідку. Він їй залишив собаку коли їхав на службу минулого разу.

—Ось ти де мій хороший. – зайшовши на подвір'я, на нього з-за будинку вибіг золотистий ретривер. – Ральф, чудовий хлопчик! Як ти тут без мене проживав?

—А ось і горе власник цього ненажери. – з посмішкою на обличчі з дверей будинку вийшла тітонька Сара. Їй було сімдесят шість років, але вона відмовлялася прийняти той факт, що вона вже сама не може робити деякі речі. Наприклад, кожного четверга вона самотужки стригла газон. Таким чином доводячи і собі і всім навколо що вона ще молода.

— Вибачте будь ласка, там просто на роботі...

– Не виправдовуйся, ти ж військовий, всяке буває. А так хоч хтось за старенькою приглядував. І мені було не так самотньо. 

– Але я з поганими новинами знову... 

– Я вже це зрозуміла як тільки побачила що приїхав ти без речей, любий. Не хвилюйся, старенька залюбки потримає в себе такого хорошого хлопчика як Ральф. 

– Я вже не знаю як вам віддячити Саро. Ви стільки хорошого робите для мене. 

– Облиш. – махнула рукою та розвернулася до будинку старенька. – ходімо я нагодую тебе. Розповіси старенькій кілька військових історій.

Він навіть не став сперечатися з нею. Це був заздалегідь програний бій, про який ще сам Макіавеллі розповідав в далекі часи. Він зайшов в будинок без зайвих слів чи відмов.

Після зустрічі з сусідкою, Рід взяв авто та поїхав кататись вечірнім містом. Друзів в нього було багато. Але чи хоче він їх бачити саме зараз. Та чи хочуть бачити вони його. Він так і не наважився подзвонити жодному. Він заїхав в магазин по дорозі. Взяв собі декілька пляшок пива та піцу. Як і найкращі свої холостяцькі часи. Ще коли ходив до академії.

Він сидів вдома та намагався відключити голову хоча б на декілька годин. Вдома в нього перед очима до сих пір стоїть розмова з колишньою дівчиною Ельвірою. Вони були разом шість років. З того моменту як він вступив до спеціального підрозділу повітряних сил армії Дамфорса. Все було добре, аж до того моменту поки він не поїхав вперше на секретну базу.

Рік тому вона мовчки пішла від нього. Залишивши на столі записку, “ Я не можу зустрічатися з привидом. Я хочу почуватися вільною та потрібною”. Ці слова до сих пір стоять в нього перед очима. Почуттів до неї вже не лишилось, але вона була єдиною живою людиною, заради якої йому хотілося повертатись додому в ті часи. Зараз це бажання — стара сусідка та волохатий бандит на ім'я Ральф. Але тепер попереду був лише космос.

– До біса тебе, та до біса привида. – він підняв пляшку пива догори, немов зробив тост на цілу компанію людей. Але крім нього в кімнаті не було нікого. 

Місто Протус, Захід Країни.

Дженін Картер збирала невеличку сумку для відправки. Вона помітно хвилювалася. Ця подорож для неї була всім сенсом її роботи. Вона була науковцем в галузі програмування та обслуговування системних програм в секретній лабораторії. Її мама вважала що дочка працює на урядову корпорацію. Десь тут була правда. Але вона не знала що ця урядова корпорація займається створенням космічного крейсера, який має летіти в космос на розвідувальну місію. На зустріч новим галактикам.

– Дженін, люба, навіщо така метушня. В тебе ж ще є чотири дні щоб зібрати речі. 

– Знаю мамо, але чим раніше я це зроблю, тим спокійніше я проведу решту відпустки. 

– Зрозуміло, але що ж це за відпустка така? Всього тиждень. Нехай вдавляться від такого ставлення до працівників. 

– Мамо!

– Що мамо? Доню, тебе не було півроку вдома. Ти працюєш на них як раб. А вони дають лише тиждень відпочинку. Де тут справедливість?

 – Все гаразд. Мамо, дійсно. Ну годі тобі. Ходімо краще вип'ємо каву у дядька Френка.