Камінчик з очима

На холодному супутнику Альвіон, покритому сріблястим пилом і колючим льодом, існує долина, яку оминають навіть автоматичні зонди. Там, серед уламків метеоритних слідів, лежить невеличкий камінчик — схожий на звичайний, сірий, не привертає уваги. Та в нього є щось незвичне: очі.

Вони не дивляться, як людські. Вони вбирають, не світло — спогади. Кожен, хто торкається камінця, лишає йому не просто слід, а уривок свого минулого: обійми, вибачення, страх, втрату, захоплення.

Сотні років повз нього проходили:
— дослідники, які думали, що нічого не залишили,
— прибульці, які шукали джерело тиші,
— заблукані роботи, що губилися в алгоритмах, але в глибині мали душу.

Камінчик мовчав. Збирав. Зберігав. Він не знав слів, але відчував, як спогади перетворюються на тягар. Його очі ставали важчими — не фізично, а просторово. Спогади несли біль і красу, і з кожним новим дотиком він ставав повнішим, майже як свідомість.

Одного дня на Альвіон прибув дитина-мандрівниця, яка загубила свій дім у катастрофі між світами. Вона торкнулася камінця — не навмисно, а щоб зігріти долоні. І тоді камінчик побачив:
— момент, коли дитина втратила матір,
— коли залишила свою іграшку, що говорила казки,
— коли її сон був останнім, в якому ще був сміх.

І камінчик заплакав.

Не водою — бо він не живий. Його очі засяяли туманом, що піднявся над Альвіоном, як м’яка хвиля гравітаційної емпатії. Ця сльоза не падала, а розповідала. Всім навколо.

Супутник наповнився мелодіями спогадів. Усі, хто раніше торкалися камінця, відчули, що їх пам’ять не загублена. Що навіть тиша має слухача.

Дитина почула у сльозі голос матері — не справжній, але збережений. І вперше за довгий час — усміхнулась.

Відтоді камінчик із очима став не просто артефактом. Його назвали Слухачем Альвіону, і тепер до нього приходять не за відповідями, а щоб ділитись — щоб не загубити себе.

А якщо ти десь мандруєш у холодному космосі — і раптом бачиш туман, що світиться спогадами — то, можливо, це сльоза камінчика. Бо він досі пам’ятає всіх. І досі вміє плакати.