Після перемоги над Темним Водовиром, Синій Кометник і Зоряна Риба знайшли в собі нову силу — силу пам’яті й гармонії. Проте їхній танець привернув увагу іншої древньої сутності, що ховалася серед лабіринту забутих частот — космічного утворення, де зберігалися голоси світів, що більше не звучали.
Цей лабіринт — не місце, а стан матерії. Його стіни — з хвиль, його проходи — з резонансів, а його серце — тиша, що хоче бути почутою.
Синій Кометник вловив на краю свого спектра щось схоже на плач зниклої цивілізації — частоту, що не мала джерела. Це був клич про допомогу, зафіксований у колись затертій гармонії, і його можна було почути лише якщо серце світиться спогадами.
Зоряна Риба розгорнула свій хвіст, утворюючи щит із квантових пелюсток, щоб не загубити себе у звукових пастках лабіринту. Вона знала: кожна забута частота могла втягнути в себе того, хто хоче її зрозуміти, змусити його забути себе.
Вони увійшли.
Навколо них коливалися залишки стародавніх мов, щебетання зірок, які мріяли, спів планет, що любили. Синій почав вловлювати ритм — не музичний, а пульсаційний, як дихання минулого.
Але лабіринт не був безпечним.
З його глибин виринала істота з чистої тиші — Ехо-Пожирач, який годувався згадками, перетворюючи їх на безглуздий шепіт. Він наближався, спотворюючи частоти, змінюючи гармонію на хаос.
Зоряна Риба згадала легенду:
«Лише той, хто подарує частоту, яку сам створив, може знайти вихід».
Синій закружляв. Його хвіст створив нову частоту, народжену не з пам’яті, а з дружби: голос, що ніколи не існував, але став реальним. Це був гімн взаємності — нота, що не просила, а ділилася.
Ехо-Пожирач спробував її ковтнути, але вона стала дзеркалом, показавши йому його забуту суть — самотність. Істота розчинилася у власному ехо.
Лабіринт відкрив прохід.
Синій і Риба вийшли, несучи із собою фрагменти голосів, що ще могли співати. Відтоді, у небі іноді чути пісню без джерела — це частота, яку не забули, а віднайшли.