Мандрівка капсулою пам'яті

На планеті з фіолетовим небом, де зірки не зникають навіть вдень, жила маленька дослідниця на ім’я Сола. Її мати була археологинею, а батько — зберігачем мов, що давно вимерли. Але Солу цікавили не артефакти й не книги. Вона мріяла розшифрувати сни.

Одного разу, під час експедиції в зону, де час наче затримував дихання, вона знайшла капсулу пам’яті — прозорий сферичний пристрій, що пульсував кольорами спогадів. Його поверхня тремтіла, коли Сола наближалася, наче він упізнавав її.

Коли вона торкнулася його — простір навколо застиг. І раптом перед очима з’явилась сцена: істоти з тілом з води і крилами з світла літали над білим океаном. Вони говорили мовою образів, а не слів. І серед них — одна істота, що нагадувала їй когось із снів.

Вночі капсула продовжувала передавати сцени: пісні без звуку, архітектуру зі снів, погляди тих, хто пам’ятав кольори, що вже забуті в космосі. Сола зрозуміла — її сни були не фантазією, а спогадами істот, які залишили ці образи, щоб колись їх хтось знайшов.

Вона почала записувати кожну мрію, кожен відтінок, кожну метафору. І коли зібрала достатньо, капсула відкрила новий простір — пам’ять, яка не належала нікому, але чекала на нового носія.

Сола стала першою людиною, яка не просто активувала капсулу, а продовжила її історію. І тепер, коли вона спала, її сни ставали частиною цивілізації, що колись існувала… і знову оживала крізь мрію.