Дзеркало з туманної станції

Станція «Туман-13» стояла за межами навігаційних карт, забута між планетами зниклого сектору. Колись вона була місцем дослідження аномальних хвиль сну, але після дивного енергетичного спалаху її закрили, залишивши лише туман — вічно сірий, мов забута думка.

Саме сюди, через випадкову телепортацію, потрапили діти — Іла, яка любила малювати сни, і Терро, допитливий шукач старих технологій. Вони блукали серед порожніх залів, коли натрапили на кімнату без дверей, лише зі світлом, що пульсувало.

У центрі стояло дзеркало, старе, трохи покреслене, без оправи. Але щойно Іла глянула в нього — замість свого обличчя побачила себе, як вона пливе в озері під зоряним небом, поруч з істотою, зробленою зі світла. Це був її сон. Потім глянув Терро — і побачив, як він розмовляє з мамою, яку давно втратив, на балконі з видом на кольорові комети.

«Це не дзеркало... це екран снів», — прошепотіла Іла.

Тоді щось змінилось — дзеркало затремтіло і відкрилось, немов двері. Їхні сни стали порталом. Діти ввійшли — й потрапили у світ, де мрії набували форми. Там кожен образ — це частина душі, і чим ясніше мрія, тим далі міг іти її власник.

Але світ не був простим. У ньому мешкали Збирачі Образів — істоти, які полюють на чужі сни, щоб створити власний світ. Іла і Терро мусили навчитися керувати своїми мріями, згадати найщасливіші миті, щоб пройти випробування у Вежі Забутих Ночей.

Наостанок дзеркало показало ще одну сцену — станцію «Туман-13», вже освітлену, з новим життям і голосами дітей, які почали досліджувати науку снів.

Іла та Терро повернулись — але вже іншими. Вони принесли знання: сни — це не втеча, а спосіб побачити себе насправді. І дзеркало залишилось з ними — тепер як простий шматок скла, який, проте, вночі іноді мерехтів і дихав світлом.