Тарілка з Озерного Кільця

Серед віддаленої галактики Альвентор, що обертається навколо синьої зірки, мандрувала міжзоряна тарілка під назвою «Озерне Кільце». Її корпус блищав, як шкіра морського змія, а по центру корабля розташовувалися справжні живі озера — з водою, хвилями, водоростями і навіть хмарами, які народжувалися над поверхнею.

Екіпаж складався з дослідників-слухачів: капітан Леліо, навігаторка Шіан та маленький радист Квело, який завжди носив навушники, сподіваючись почути щось із далекого космосу.

Одного дня, коли корабель проходив повз туманну систему Нівара, з одного з озер долинув звук. Не механічний, не шум хвиль — а голос, м’який, але глибокий, схожий на шепіт морської безодні.

«Це не запис, це… хтось говорить», — сказав Квело, налаштовуючи частоту на химерні хвилі. Голос звучав як слова, але змінювався в ритмі хвиль. Озеро світилося зсередини — там рухалась світла істота, схожа на водяну форму з очима, як перли.

Капітан наказав знизити швидкість. Радист зібрав фразу зі звуків:

— «Я шукаю шлях додому, вода пам’ятає...»

Озера, як виявилося, були створені не з рідини, а з спогадів — це було місце, де зберігалася пам’ять істот, які колись жили у глибинах космосу. Водяна істота загубилася тисячоліття тому, її спогади стали океаном на борту тарілки.

Екіпаж вирішив розшифрувати всі послання, що зберігалися у хвилях. Кожен порив течії — це було слово, кожен блиск — це емоція. З часом вони створили карту, що вела до зниклої планети Ельдріс, де водяні істоти жили в гармонії зі світлом.

Коли тарілка наблизилась до координат, озера розчинилися в повітрі, вода піднялась до неба, а голос прошепотів:

— «Вдячна, що ви навчилися слухати хвилі».

Тепер «Озерне Кільце» продовжує подорож, шукаючи інші голоси, загублені у водах часу — і кожен космоподорожній знає: іноді найважливіші історії живуть не в словах, а у тиші, яка між ними.