Зоряний листоноша

На планеті Люмінор, де дерева світяться ніжним лазурним сяйвом, а птахи співають мов кристали, жив старий поштар на ім’я Лукрій. Його корабель був маленьким, схожим на сріблясту капсулу з прозорими крилами, що могли пролітати крізь метеоритні потоки, туманні кільця і навіть промінчики радіохвиль.

Щоранку Лукрій діставав нові листи з космопоштової скрині — послання для принцес із зоряного кристалу, запрошення на фестивалі астероїдних оркестрів, вітань на день народження для пилових китів.

Але одного дня…
Його пальці торкнулися конверта, якого не було в реєстрі. Жодної адреси. Жодного імені. Лише ніжний запах…

Аромат дитячої мрії — трохи карамелі, трохи запаху нічної книжки та трохи щастя перед сном.

«Це лист для тих, хто не забув мріяти», — прошепотів Лукрій. І його корабель, наче чуючи слова, змінив курс. Він попрямував до зони, де зірки вже не світяться — до Затемненого Овалу, місця, де колись жили мрії, але давно покинули небо.

Протискуючись між уламками забутих планет, Лукрій знайшов залишки станції «Фантазія-7». Там, у темряві, він побачив дитину — не зовсім справжню, радше світлову проєкцію. Хлопчик з очима, як зоряні кратери, сидів і малював космічного слона з крилами.

«Це мій лист?» — запитав він.
Лукрій мовчки передав конверт. Коли пальці дитини торкнулися паперу, станція освітилась кольорами. Стіни затремтіли. А потім… усі забуті мрії — про літаючі коти, зоряні ліси, розумні марсіанські равлики — повернулись назад у небесну мапу.

Лукрій полетів далі — з усмішкою і ще одним конвертом, цього разу з ароматом сміху.