Корабель «Серпанок Надії»

Десь у куточку Всесвіту, де зірки сплять повільно, мов лункий шелест, мандрує космічний корабель з ім’ям «Серпанок Надії». Його корпус — прозорий, як подих, а двигуни — не шумлять, а співають. Усі знають: він не воює, не відкриває планети, не перевозить вантажі. Він лікує смуток.

Щоночі «Серпанок» наближається до тих світів, де серця згасли, де десь в домі не запалюють світла, бо нікому. І коли він зависає над атмосферою — його палуби випромінюють зоряний серпанок: це не світло, а ніжна тканина, сплетена з світлових частинок, спогадів і мрій, що не були вимовлені.

Один хлопчик, на ім’я Кас, жив на планеті з темним небом. У його вікно не заглядала жодна зірка, бо туман минулого закрив їм шлях. Він часто сидів, мовчав, обіймав себе і думав: «Ніхто мене не чує».

І ось у найтихішу ніч над його містом завис «Серпанок Надії». Тонкий промінь торкнувся стіни. Кімната наповнилась світлом — але не яскравим, а таким, що мов шепоче: ти тут, я з тобою.

Кас вийшов на дах. Там стояла капсула — відкрита. Він сів у неї, і його повезли у середину корабля, де смуток не стирається, а перетворюється на зорі.

У спеціальній кімнаті стояли контейнери — прозорі, наче роса, всередині яких спочивали не речі, а слова, які не сказали вчасно, сльози, що ніхто не бачив, мелодії, які ніколи не завершились. І все це повільно випаровувалося, стаючи серпанком — тим, що потім спускали на інші світи.

Кас лишив там свій тіньовий камінь — частинку свого смутку. Його біль, його мовчання, його сон. У відповідь корабель подарував йому зірку — не яскраву, а таку, що світиться лише, коли ти пам’ятаєш себе.

Тепер хлопчик повернувся на свою планету. А в його вікні з’явилася нова зоря. І щоночі вона світить — не для всіх, а для того, хто колись повірив, що навіть смуток може стати світлом.