I

Таня Корнієнко зайшла до мене у кабінет боязко і невпевнено. Вона тупцяла з ноги на ноги і ховала очі. Щоб якось підбадьорити цю боязку дівчину, я посміхнувся і першим розпочав розмову.

-З чим прийшла Тетяно? Сміливіше. Проходь.

Вона нервово провела рукою по своєму волоссю, яке ледь сягало плечей і наблизилася до мого робочого столу. Я запам’ятав цю дівчину за її довгу тугу косу, яку вона з гордістю носила перекинувши через плече. І навіщо тільки було обрізувати таку красу... Поки я думав про далекі від медицини речі моя відвідувачка зрештою наважилася і заговорила.

-Борисе Петровичу, мені вкрай потрібна допомога.

Тетяна набрала повні груди повітря, а тоді випалила.

-Здається я вагітна. Мені потрібно зробити аборт.

Так… обслуговуючи кілька сіл, які знаходяться за пів світу від міста, чути подібні слова мені доводилося нерідко. Бути сільським фельдшером це не тільки ставити уколи, робити клізми та виписувати направлення до профільних лікарів – це ще й часто бути першим порадником і помічником у справах сердечних. Тому я не кваплячи Тетяну став потихеньку розпитувати, що й до чого. З’ясував – місячних немає близько трьох тижнів. Статевий акт був.

-А ти кавалеру про затримку казала? Чи може тебе горе-коханець до мене прислав?

-Немає ніякого кавалера, Борисе Петровичу.

Я здивовано поглянув на пацієнтку - вона геть не схожа на гулящу, тож слова мене її здивували.

-Мене зґвалтували.

Від почутого я отетерів.

-Хто? – тільки й спромігся запитати.

-Не знаю. Було темно і він накинув мені на голову наче мішок. Благаю не розпитуйте мене про це…

Дівчина зайшлася плачем, нервово похитуючись із сторони в сторону. Я дістав пігулку заспокійливого підніс Тетяні разом із стаканом води. Зачекав коли вона вип’є, а тоді вже більш упевнено продовжив бесіду.

-У міліцію ходила?

-Яка міліція, Борисе Петровичу? Ви, що? Яка міліція? Про це жодна жива душа не знає. І не повинна знати. Мати моя того не переживе. І батько теж. Я до кінця днів своїх з тавром на лобі ходитиму. Люди в селі, вони ж самі знаєте які, лихословитимуть, пальцями тицятимуть, за спиною шепотітимуться. Благаю вас, у мене тільки на вас надія? – заголосила дівчина і впала навколішки перед моїми колінами.

Від такої сцени мені стало ніяково і я вирішив почекати ще хвилин п'ятнадцять – поки почне діяти заспокійливе. Рука намацала у кишені цигарки і я вийшов на вулицю лишивши Тетяну утихомирювати власні емоції.

Повернувся до кабінету вже з чітким алгоритмом дій.

-Що ж Тетяно, ситуація мало приємна. Почнемо з першого - чи маєш ти повні 18 років?

-Маю- маю… - і на доказ своїх слів вона дістала із сумки паспорт.

-Це значно спрощує ситуацію. Відтягувати не будемо за два дні поїдемо до міста. У лікарні маю хороші зв’язки – тебе огляне гінеколог і якщо вагітність підтвердиться…

Я не знав, як далі сформулювати речення, бо добре розумів небажання цієї дівчини народжувати від покидька, який скалічив її життя, але як медик розумів, чим може обернутися для здоров’я перервана вагітність.

-Будемо вирішувати там на місці, що робити далі – зрештою сказав я.

-Ви не думайте, я не дурненька, я все розумію – може статися так, що дітей більше не матиму, але й цього я народжувати не буду…

Як міг я підбадьорив дівчину та домовившись про візит до лікарні провів її до дверей.

Це була важка розмова чорт забирай. Певно від нервового перенапруження мені розболілася голова – здавалося ще трошки лусне і розлетиться шматками, як переспілий кавун.

Додому я прийшов спустошений і навіть трохи нервовий. Слова дружини і дітей були наче у тумані.

-Борисе, маєш хворобливий вигляд! Усе з пацієнтами своїми вовтузишся, а самому б до лікаря варто піти.

-Піду, Наталю. Піду. На днях до міста їду у справах заодно і до Приходька піду на прийом, - відповів я аби заспокоїти дружину.

-До міста? А що ти нам привезеш?

Сергійко і Іринка накинулися на мене і стали смикати по черзі випрошуючи подарунки.

***

Тетяна Корнієнко мужньо пережила оперативне втручання і лежала у добротній палаті, яку я для неї випросив у старшої медичної сестри.

-Борисе Петровичу, тільки для вас, - вальяжно відповіла вона і її ядуче фіолетові вуста розпливлися у широкій усмішці.

Як годиться я поклав їй до кишені шоколадку Оленка і змовницьки підморгнув.

-Маєш дві години, щоб прийди до тями і матимемо їхати назад. Ти поки відлежуйся, а я до свого старого друга завітаю.

Кирило Приходько наслинивши пальці перебирав товсту медичну картку і ритмічно постукував ногою по підлозі – він завжди так робив, коли мав складний випадок.

-Може потребуєте поради колего?