Розділ 8: Корпоративні маневри

Для Марії Левицької стійка рецепції була кордоном. Вона чітко знала: за цією лінією мармуру закінчується людина і починається функція. Проте для багатьох співробітників чоловічої статі її холодна відстороненість стала викликом.

​Першим у «наступ» пішов Ігор, молодший аналітик із відділу логістики. Він був типовим представником «нижчої ланки», який сподівався, що щирість і дешева кава можуть пробити броню. Кожного ранку він зупинявся біля стійки, простягаючи їй паперовий стаканчик.

​— Маріє, ви сьогодні знову як з обкладинки Forbes, — він намагався посміхатися впевнено, але його очі бігали. — Може, після зміни зайдемо в ту нову піцерію за рогом? Без краваток і протоколів.

​Марія навіть не підвела очей від монітора, продовжуючи впевнено вводити дані перепусток.

— Ігорю, пункт 4.2 Корпоративної етики «Оріона» чітко вказує на небажаність особистих контактів між співробітниками різних департаментів у робочий час. Ваша кава остигає, а ваш звіт по паливу, наскільки я знаю, ще не закритий.

​— Та киньте ви ці пункти! — спалахнув він. — Ви ж не робот.

​— Саме так, я не робот. Я професіонал на робочому місці. Гарного дня, — відрізала вона, і в її зелено-сірих очах блиснув метал, який миттєво остудив запал аналітика.

​Але якщо Ігор був не великим не порозумінням, то Максим, заступник начальника відділу маркетингу, був справжньою проблемою. Середня ланка «Оріона» вважала себе недоторканною. Максим був високим, доглянутим і мав ту особливу манеру розмовляти, ніби він робить тобі послугу самим фактом своєї присутності.

​Він не приносив каву. Він приносив проблеми.

— Маріє, мені потрібно терміново переглянути список відвідувачів за вчора. Це для звіту Олександру, — він навис над стійкою, скорочуючи дистанцію до мінімуму.

​— Надайте письмовий запит із підписом керівника департаменту, Максиме, — спокійно відповіла вона, відсуваючись на стільці.

​— Облиште ці формальності, — він раптом накрив її руку своєю. Його долоня була гарячою і вологою, і Марія відчула фізичну огиду. — Ми ж свої люди. Вечеря в «Амбасадорі» сьогодні о восьмій? Я замовлю той столик біля вікна, який ви так любите... ну, теоретично. Поговоримо про вашу кар’єру. Андрій Іванович не вічний, а я вмію цінувати таланти.

​Марія повільно витягнула свою долоню з-під його руки. Її обличчя стало білим, як крейда, але голос залишався рівним.

— По-перше, Максиме, ніколи більше не торкайтеся мене без моєї згоди. Це порушення політики безпеки щодо харасменту. По-друге, я не обговорюю кар’єру за межами цього офісу. Ваша пропозиція порушує правила внутрішнього розпорядку компанії.

​Максим звузив очі. Його маска «успішного мачо» дала тріщину.

— Слухай сюди, Левицька. Ти тут ніхто, ти просто дівчина на телефоні. Думаєш, якщо директор на тебе подивився, то ти стала недоторканною? Ти така ж тимчасова, як і всі інші. Не псуй стосунки з тими, хто буде тут, коли твій покровитель піде на пенсію.

​Марія підвелася. Вона виглядала набагато вищою за своєю стійкою, ніж була насправді та її постава стала її головною бронею.

— Ваші погрози зафіксовані камерою спостереження з аудіозаписом. Якщо ви зараз же не залишите хол, я передам цей запис у відділ комплаєнсу. Вибір за вами.

​Максим процідив прокляття крізь зуби і швидко пішов до ліфтів.

​Марія знову сіла. Її пальці тремтіли, але вона міцно стиснула їх під столом. Це було огидно. Бруд пліток тепер матеріалізувався в конкретні брудні руки. Вона зрозуміла: її чесність і дотримання правил — це єдиний щит, який у неї є. Якщо вона дозволить собі хоч одну слабкість, хоч одне побачення — машина «Оріона» пережує її репутацію і виплюне залишки.

​Вона була Левицькою. Вона була Левом. Вона не збиралася ставати чиєюсь перемогою в корпоративному списку.

​Ввечері, коли зміна закінчилася, вона побачила Андрія Івановича. Він виходив із будівлі в супроводі охорони. Проходячи повз рецепцію, він на мить уповільнив крок.

— Мені сказали, у вас сьогодні був конфлікт із маркетингом, Маріє. Ви тримаєте оборону?

​— Я тримаю правила компанії, Андрію Івановичу. Вони існують для всіх, чи не так? — вона подивилася йому прямо в очі.

​Він ледь помітно хмикнув.

— Іноді правила — це просто декорації. Але мені подобається, як ви їх використовуєте як меч. До завтра, Левицька.

​Вона дивилася йому в спину. Вона знала, що завтра Ігор знову принесе каву, а Максим почне будувати підступи в системі звітності. Але вона також знала, що жоден із них не зможе торкнутися її душі, поки вона сама цього не дозволить. Її правильність була не в крові, а в умінні сказати «ні» там, де всі інші кажуть «так» заради вигоди.