Розділ 5: Мармурова вітрина

Перший ранок на новому місці зустрів Марію сліпучим світлом панорамних вікон холу. Після року в напівтемряві цокольного поверху це здалося їй виходом на іншу планету. Величезна стійка з чорного італійського мармуру височіла посеред холу, як знак успіху.

​Її наставниця, Тетяна, була втіленням того самого лицемірства, яке в «Оріоні» вважалося професійною етикою. Вона була на восьмому місяці вагітності, але її рухи залишалися різкими, а погляд — скануючим.

​— Слухай уважно, Левицька, — Тетяна навіть не привіталася, одразу перейшовши до інструктажу. — Тут тобі не підвал. Ти тепер — вітрина. Твоє завдання — посміхатися так, ніби в тебе немає проблем, немає затримок зарплати і немає власної думки. Бачиш того чоловіка в костюмі від Brioni? Це акціонер. Йому ти кланяєшся очима. Бачиш кур'єра? Для тебе це порожнє місце, він має стояти біля чорного входу.

​Марія відчула, як її тонкі пальці стиснули край мармурової стільниці.

— Але хіба ми не маємо бути ввічливими з усіма відвідувачами? Це ж основа комунікації...

​Тетяна видала короткий, сухий смішок, який більше нагадував кашель.

— Ввічливість — це товар, Маріє. І ми продаємо його лише тим, хто може за нього заплатити статусом. Решта — шум. Андрій Іванович терпіти не може, коли рецепція витрачає час на «сміттєві» запити. Твоя задача — фільтрувати. Ти — сито.

​Наступні три дні стали для Марії уроком витонченої жорстокості. Вона бачила, як наставниця за одну секунду змінювала вираз обличчя: від відвертої зневаги до прибиральниці до підлесливого сяйва перед начальником департаменту. Це було схоже на театр масок, де справжня людина була надійно схована за шаром дорогої косметики.

​— Дивись і вчись, — шепотіла Тетяна, поки вони оформлювали перепустку для дружини одного з директорів. — Ця жінка ненавидить нас обох, бо ми молодші й стрункіші. Але ти маєш розсипатися в компліментах її сумочці, навіть якщо вона виглядає як кошик для сміття. У цьому і є суть Оріона: ми всі граємо в гру, де головне — не здригнутися.

​Марія спостерігала за цим з тихим жахом. Її натура бунтувала проти такої відвертої фальші. Для неї чесність була внутрішньою опорою, а тут її просили замінити цю опору на гнучкий пластик.

У перервах між стажуванням Марія почала помічати, як на неї дивляться колишні колеги, що проходять через хол. Плітки з підвалу не просто піднялися нагору — вони трансформувалися.

​— Дивись, як вислужилася, — почула вона шепіт Каті, яка забігла в хол за якоюсь довідкою. — Рік сиділа мишею, а тепер — бачте, «обличчя компанії». Цікаво, через чиє ліжко і з ким вона переспала, щоб потрапити на цей мармур?

​Тетяна, почувши це, лише підморгнула Марії.

— Звикай, Левицька. Про тебе вже кажуть, що ти особиста фаворитка Андрія Івановича. Мовляв, він тебе «вирощував» у підвалі, щоб тепер тримати під рукою. В Оріоні ніхто не вірить, що на рецепцію можна потрапити за мізки. Тут вірять тільки в ліжко.

​Марія зблідла так сильно, що її зелено-сірі очі стали майже прозорими. Її тонкі кисті рук, що лежали на мармурі, ледь помітно тремтіли.

— Це огидно, — процідила вона крізь зуби.

​— Це — Оріон, — спокійно відповіла Тетяна, погладжуючи живіт. — Завтра мій останній день. Далі ти сама. Подивимося, як довго ти протримаєшся зі своєю «гідністю», коли на тебе виллють перше відро бруду справжні гравці.

​Ввечері, зачиняючи зміну, Марія востаннє подивилася на порожній хол. Вона знала, що завтра вона вийде сюди без захисту наставниці. Вона була одна проти всього хмарочоса, який уже охрестив її «коханкою боса».

​Її левове серце вимагало справедливості, але розум підказував: на цьому поверсі справедливість не видають разом із перепусткою. Її потрібно буде вибороти, не забруднивши при цьому свої руки.