Розділ 3: Гіркий присмак стабільності

Перша ейфорія від того, що вона «пробила стіну», почала вивітрюватися, як дешеві парфуми у під'їзді. Марія Левицька швидко зрозуміла: «Оріон Глобал Корп» зсередини не був монолітом. Він був клубом чужих амбіцій, де кожен намагався підставити підніжку іншому, щоб виторгувати собі кращі умови і дряпатись по кар'єрних сходах.

​Її стриманість і звичка ідеально виконувати роботу почали дратувати колег уже на другий місяць. Марія приходила раніше за всіх, її робочий стіл №34 завжди виблискував чистотою, а пальці ніколи не здригалися, коли вона вводила дані.

​— Дивись, наша «леді» знову вибила сто відсотків задоволеності, — прошипіла Катя, операторка з сусіднього столу, поправляючи розкуйовджене волосся. — Тобі що, Маріє, більше за всіх треба? Через твої показники нам усім піднімають норму. Ти підставляєш відділ своїм перфекціонізмом.

​Марія підняла на неї свої зелено-сірі очі. В них не було агресії, лише щире нерозуміння.
— Катю, я просто роблю те, за що мені платять. Хіба ми не маємо прагнути до кращого результату?
​— Ми маємо прагнути дожити до кінця зміни і не збожеволіти, — відрізала Катя. — Твоя «чесність» тут нікому не потрібна. Ти або як усі, або ворог.

​Марія промовчала, але всередині в неї щось боляче стиснулося. Її виховували в повазі до праці, а тут працювати добре вважалося мало не злочином. Вона відчувала себе чужою, і плітки за спиною ставали все гучнішими. Хтось пустив чутку, що вона — «стукачка» Андрія Івановича, бо він особисто виділив її в перший день. Марія лише сильніше стискала свої тонкі кисті, намагаючись ігнорувати косі погляди в коридорах.

​Справжній удар прийшов у день зарплати. П’яте число. Марія розраховувала на ці гроші, щоб оплатити оренду своєї маленької квартири та купити хоча б мінімальний набір продуктів. Вона звикла все планувати до копійки.

​О другій годині дня в загальному чаті департаменту з’явилося повідомлення від бухгалтерії: «З технічних причин виплати затримуються на невизначений термін. Просимо поставитися з розумінням».

​В офісі піднявся гул. Хтось почав плакати, хтось — відкрито лаятися. Марія сиділа нерухомо. Її наївна віра в те, що така велика машина працює як швейцарський годинник, дала величезну тріщину. Як це — «з технічних причин»? Хіба договори не мають виконуватися дзеркально? Якщо вона запізниться на хвилину — її штрафують. Якщо компанія не платить вчасно — вона просить «розуміння».

​— Оксано, — Марія підійшла до старшої зміни під час перерви. — Коли саме будуть гроші? У мене термін оплати житла завтра.
​Оксана лише втомлено потерла перенісся, навіть не дивлячись на неї.
— Маріє, ти в дорослому світі. Бувають касові розриви. Кажуть, пріоритет зараз — великі інвестиційні угоди нагорі, а лінійний персонал почекає. Хочеш скаржитися? Пиши заяву. Тільки пам’ятай: за дверима черга таких, як ти.
​Марія повернулася на місце. Весь наступний тиждень вона працювала в атмосфері гнилої тиші. Колеги почали «тихо страйкувати»: спеціально затягували розмови, хамили клієнтам, ішли на сумнівні лікарняні. Марія ж, попри порожній гаманець, продовжувала тримати планку. Вона вважала, що її гідність не залежить від того, чи виконує компанія свої зобов’язання. Вона обіцяла працювати — і вона працювала.

​Вечорами вона пила чай, і доїдала все що знаходила на кухні і в холодильнику від круп пшеничних і кукурудзянки до мороженого хека і кісток з яких  варила бульйон. В її погляді з’явилося щось нове — перша ознака того, що юна дівчина починає обростати бронею.

​В кінці місяця гроші нарешті прийшли, але без премій, які обіцяли за перевиконання плану. Марія просто мовчки закрила вкладку банкінгу. Це був її третій місяць у «підвалі». Вона зрозуміла: в «Оріоні» виживає не найрозумніший, а той, хто вміє тримати удар і мовчати, коли хочеться кричати про несправедливість.

​Вона ще не знала, що це лише початок її загартування. Попереду було пів року життя в режимі виживання, де плітки стануть гострішими за ножі, а надія на зміни здаватиметься ілюзією.