Частина І: Офіс Долі

Минулого тижня зникла моя жінка. Наступного дня я подав заяву в поліцію, та ви знаєте, як там працюють. Після цього я впав у депресію. Першого дня взяв відгул на роботі, щоб побути самому. На одинці з однокімнатною квартирою і пачкою сигарет. Взагалі я не палю, але, як уже була сказано, цей випадок підірвав мої нерви.

         Вдома я довго сидіти не міг. Живемо ми не багато, тож квартира займає більшу частину нашого бюджету. Через це на другий день після зникнення Саші потрібно було повертатись на роботу. Працюю я на будівництві. Весь день не міг відволіктися від думок про кохану. Тричі ледь не прищемив собі руку цеглою. Не міг забути її прекрасного лиця. Її рум’яних щік, густого волосся. Найпам’ятнішими були очі. Важко описати їх красу, їх колір. Вони були сумішшю кристально прозорого чистого бурштину з корою могутніх сосен, які його утворюють. З очима могли зрівнятися хіба що губи. Вони були найніжнішими з усього, що я міг лише уявити. Поцілунок з нею був найкращим відчуттям у моєму житті.

         Минуло вже 4 дні моєї самотності. З роботи  мене звільнили: не міг нормально працювати, постійно робив щось не так. Того вечора я лежав на нашому ліжку і думав про те, як буду жити далі. Наступного тижня 30 число. Хазяйка квартири прийде по гроші. Я не знаю, що буду їй казати. Напевно, мене виселять. Житиму під мостом, або в під смітником у картонній коробці.

         Під ці депресивні думки я, мабуть, почав засинати. Мені почулось, що хтось відкрив двері. Десь у глибині душі я надіявся, що це була моя Саша. Але розум казав, що це так грається зі мною моя підсвідомість. За спиною з’явилося неприємне відчуття чиєїсь присутності. Я вже не був так упевнений у версії з розіграною фантазією, але старався не впадати у паніку і продовжував скидати все на нерви. В горлі пересохло. Я не хотів вставати, але мені потрібно було випити склянку води. Переборовши себе, я різко розвернувся.

         Очікувано, переді мною нікого не опинилося. Я пройшов на тісненьку кухню, взяв мою улюблену чашку, яку подарувала мені… Набрав у неї води з крана. Гіркуватий присмак не дав мені сповна насолодитися живлящою вологою, яку так чекало моє горло. Я повернувся в тепле ліжко. Залишок ночі і наступний день пройшли без пригод.

         Наступної ночі інцидент повторився. Знову, намагаючись заснути, почув, як хтось відкрив і через декілька секунд закрив двері. Вже з боку квартири. Тут уже складно було  це якось пояснити. Я не вірив у містику, тому намагався спирати це на стрес і минулу безсонну ніч. Відчуття чиєїсь присутності також не заставило себе довго чекати. Воно все посилювалося. Я, ніби, відчував, як хтось іде від вхідних дверей до мене. Воно зупинилося біля мого ліжка. Знайома вже сухість горла повернулася. Я сподівався, що все буде так, як і в минулу ніч, тож наважився встати. Не відкриваючи очей, я  повернувся до дверей і сів на ліжку. Добре, що я відразу не встав, бо в такому випадку відразу повернувся б у лежаче положення. Я відчув його дихання!

         Певно, він відчув мій стан, бо відразу втримав мене руками за плечі. Це заставило мене здригнутися, але він не стискав мене. Здавалося, він просто підтримував, щоб я не впав від страху, здивування, або ж і того, й іншого. Я відкрив очі і побачив перед собою молодого чоловіка, років 30. Виглядав він достатньо дивно, як для даної ситуації: білі брюки, сорочка й піджак, окуляри, як у Гаррі Поттера. Найбільше на цьому білосніжному фоні в очі кидався небесно-блакитний метелик-краватка.

         Я відразу його згадав. Два дні тому в магазині я йшов між рядами з крупами. Не звертав ні на кого уваги, мабуть, думаючи про Сашу. Саме тоді я і наштовхнувся на нього. Через мене він зачепив декілька пакетів з рисом, і вони гепнулися на підлогу. Я думаю, ви й самі розумієте, що його образ було важко забути. Але на той момент я просто не звернув на нього особливої уваги, поринувши в думки. Він невдоволено щось пробурчав і вийшов з магазину, коли я ввічливо прибирав крупи назад на полицю.

         Він сидів біля мого ліжка і продовжував дивитися мені в очі. Здавалося, що він заглядає прямо в душу. Наші дивоглядки тривали не більше 10 секунд, але час тягнувся так повільно, що я, наче, просидів там декілька годин. Нарешті, він перервав мовчанку і спитав, на диво спокійним і приємним голосом:

― Не хочеш заробити трохи грошей? 100.000$ в день. Єдине обмеження – працювати можна не більше тижня. Та навіть цього тобі вистачить на трикімнатну квартиру в центрі міста.

― Хто ти? Як ти сюди потрапив? Яка в хрена робота?

― Тихо, тихо. Забагато питань. Я – Доля. Як потрапив до тебе – побачиш, а робота… Хіба важливо, що потрібно робити, якщо за це платять такі гроші? – усміхнувся він.

― Доля? – я відразу згадав про психлікарню, яка знаходиться в двох кварталах від мого будинку, ― ти що, якийсь псих?

― Ходімо зі мною і все побачиш.

Я почав зважувати в голові всі плюси й мінуси. Значних мінусів я не знайшов, а от плюси… Якщо це все правда, то я отримаю 700.000$ всього за 1 тиждень! А якщо неправда? Що мені, зрештою, втрачати? Роботи немає, житла скоро теж не буде і найголовніше – про яке життя може йти мова без Саші?

― Я згоден. Куди йдемо?

― Ти одягнися спочатку. Не рентабельно йти на роботу в перший день в одних трусах.

Звісно, через всю цю ситуацію я і забув про це. Одягнувся я майже моментально. Застрибнув у свої, майже стерті на будівництві, джинси, накинув стару сорочку в клітинку і чорні туфлі. Це було єдине, що я міг взути, не вбите роботою.