4.

Мир вже годину перебирає шкільні речі. Альбоми, щоденник за 11 клас, фото. Він відчуває, що йому просто життєво необхідно знайти Віолету. Однак ні в альбомах, ні в одній із “Анкет для друзів” про неї жодного слова. Мабуть тому, що вона так і не довчилась в школі, пішла з 10-го класу. Врешті-решт в одному зі старих альбомів, де її очі ще сміються, а не плачуть, вдається знайти адресу. На вулиці – пізній вечір, але схопивши тільки телефон і гаманець, Мир вибігає в прохолоду вулиці. 

Таксі, мов знущаючись, їде надто повільно. Квартал, ще один… Нарешті ось вона, Миколаївська 76! Квартира на третьому поверсі, старі оббиті шкірзамом двері…

Дзвінок, ще дзвінок. Неприємний звук бормашиною вгризається в мозок. Нарешті чутно кроки. Двері відкриває чоловік середніх років, заспаний і незадоволений. 

– Винниченки тут живуть? – не церемонячись питає Мир.

– Хто?? Нема тут ніяких Винниченків! 

– Як нема? – Мир розгублено стоїть, не знаючи, що робити. 

Ці два роки змінили його. Він звик, що все під контролем, просто, зрозуміло і так, як йому потрібно. Та зараз, в істинній реальності, він не знає, як себе поводити, як в ній жити. Віолета – це єдине, що дає йому якийсь вектор. 

– Хто там, Колю? – чує Мир і з-за спини чоловіка з'являється невисока повненька жінка років сорока. 

– Винниченків якихось шукають в три години ночі, блін! – фиркає чоловік. 

– Ой, а вони тут не живуть. Ми в них років десять тому квартиру купили. –жінка здається більше приязною, ніж її Коля. 

– Ддякую. – вичавлює Мир і розвертається назад. Згорблена спина видає його стан краще будь-яких слів. 

Не живуть… Не дивно,скільки років минуло, все змінюється. Тільки як тепер знайти Фіолет?

Програма! Її профайл все ще там, а значить, можна спробувати! На щастя таксист дочекався Мира. Він не відпустив його, наче відчуваючи, що візит не принесе результатів. Тепер в офіс! Залишається останній шанс. 

Вперше за роки існування програми, Мир запускає її з таким поспіхом. В пустому темному офісі фіолетові відблиски на світлих шпалерах створюють атмосферу якогось триллеру. Мир нервово тисне на кнопки, радіючи, що Аня вже вдома і не побачить свого завжди виваженого і впевненого шефа в такому стані. 

Кнопка все миготить і миготить, з'єднання ніяк не спрацьовує. Мир згадав, що раніше Фіолет виходила на зв'язок вдень. Можливо, в неї просто інший режим, наприклад нічні зміни? Заспокоюючи себе Мир застигає, мов забутий майстром шматок глини. Нарешті кнопка перестає мигати, і горить рівно і стабільно. 

– Фіолет! Віолета! – кличе дівчину Мир, навмання запустивши першу-ліпшу ситуацію для сканування. 

Вони з Віолетою знаходяться в якомусь бутику. Гіршої атмосфери для розмови годі й бажати, однак змінювати профайл на інший Мир боїться. 

Дівчина здивовано повертається до нього. 

– Нам треба… поговорити! – видихає Мир. – Тільки не так, не тут. Вживу. Де ти? Сажи, я приїду!

– Не варто. Все вже сказано і зроблено. 

– Дай мені шанс вибачитись! 

– Вибачення нічого не змінить. 

– Для тебе?

– І для тебе також. Вибачення – це спосіб перекласти свою вину на іншого. 

– Ні, ти не… я не так це розумію! Я не хочу перекладати вину, хочу, щоб…

– Щоб стало легше?

– Так! – з полегшенням видихає Мир, сподіваючись, що та дівчинка з великими очима нарешті його зрозуміла. 

– Вибач, Мир. Якщо ми побачимось, тобі не стане легше, скоріше навпаки. Якщо досі твоя вина була камінчиком в черевику, а після зустрічі – стане здоровенною каменюкою на шиї. 

– Досить метафор! Скажи, як тебе знайти і ми поговоримо…

– Вибач, Мир, не можу…

Миготіння діоду говорить про те, що сеанс закінчено. 

“Ні! Чорт забирай, ні!”

Мир зриває навушники, жбурляє їх просто на підлогу. Один з них розсипається шматочками і проводками просто під ногами Ані. 

Мир не помітив, коли вона зайшла в офіс і тепер стояла з великими переляканими очима біля стіни. Чи не вперше глянувши їй в очі, він побачив там легкі відблиски фіолетового. Він остаточно збожеволів? 

– Мирославе Дмитровичу, пробачте будь ласка! – нарешті говорить Аня...