Діалог без слів

Ми з Мартою йшли мовчки по переповненій вулиці. Нас постійно штурхали так саме, як і робили ми у відповідь. Я в голові відраховував метри до повороту де точно безлюдний провулок. Після того кварталу ми розходились кожне у свою сторону: я на зупинку, Марта до себе в під'їзд. Звикли вже ходити разом, навіть після переїзду, коли мені стало зовсім не в той бік, я за звичкою не задумуючись продовжував йти туди ж, куди й вона. Раніше я жив трохи далі, і це називалось "йшли в один бік", як це назвати тепер не зрозуміло. Напевне я її проводжаю. 
Вона в натовпі кілька разів торкнулась моєї руки, коли я був дуже близько, і мені захотілось схопити її тендітні пальці та не відпускати аж до самих дверей, до кінця життя. Але вона ж не навмисне. Чи варто це розцінювати за сигнал? 
Останнім часом ми ходили мовчки. Планомірна рутина робочого дня добивала. Все особисте давним-давно покинули рамки таємничості. Я знав все, і вона так саме про мене. Я спробував торкнути її руки з натяком, щоб її взяти, і при цьому дивився на вітрину магазину. В якийсь момент дівчина перечепилась, і обіперлась на моє плече,  і вперше за всю дорогу подивилась на мене вибачаючись. Щось не так, я це відчув, якась напруга. Заряд перемін пронісся повз мене. Чомусь за кілька кроків до повороту в її провулок, мені перехотілось йти далі. Там ми залишимось одні. Там все зміниться. Там більше не буде нас таких як ми зараз. В мене є дві поганих риси, які знищують моє спілкування з людьми, я не вмію говорити щось позаочі, і з мене зовсім нікудишній актор. Подивився на своє відображення у склі, і захотілось пірнути в мішок з мукою. Червоний наче рак, хмурий, наче йду на страту, зсутулений як старий дід. Марта перехопила мій погляд, і усміхнувшись полинула далі. До фатального провулку. 
Я плентався за нею. Вона щось мугикнула собі під ніс.
Ось провулок. Людей не має. Ми самі. Я зупинив її, і розвернув до себе, і ми стали поруч якось занадто близько одне до одного.
- Марто, пробач, я далі не піду. З тобою занадто приємно мовчати.