Зрівняння з землею

Центральною алеєю парку накульгував чоловік. Він був насуплений.  Дивився вперед порожнім поглядом. Не бачив ні дівчат, ні жінок, які дивились на нього осудливо, бо його штани та туфлі були в глиноземі та багнюці. Не чув закликів молодих хлопців, з проханнями підкурити.

Все довкола злилось перед його поглядом. Він щойно був свідком, найдивнішого із таїнств в людському житті – зрівняння особистості з землею лопатами. Зрівняння з іншими. Такими ж, які лежать в на два метри в землі. Він йшов з похорону подруги.

Сліз не було. Востаннє він плакав через чиюсь смерть, коли дізнався про загибель батька. Бабуся, дідусь, рідні вчителі, чужі родичі, всі зрівнювались з землею під його порожнім поглядом сухих очей.

Але сьогодні він не зміг дочекатись, доки копачі насиплють і підрівняють красивий пагорбок. Сьогодні, разом з Міланою там опинилась частина його життя. Частина їхнього життя. Вони не були коханцями, вони не були одруженими. Але вони були одне в одного.

Василь Вікторович дійшов до фонтану закоханих, з увігнутою лавкою. На якому вони вже багато років сиділи поруч, і намагались не скотитись одне до одного. Бо на тій лавці найлегше було сидіти обійнявшись. Вони пили пиво, і засуджували суспільні стереотипи.

Він тепер сидів тут один. Дивився вперед. І нічого не відчував, крім ядучої порожнечі в середині. Він не помітив, як довкола почало сутеніти, він не відчував, що вже хтозна скільки часу його плечі судомно здригаються, і навіть комір вже змокрів від його сліз. Потім встав, і пішов в старий квартал, з будинками кінця 19 ст.

Його улюблені тісні вулички.

Ні, її улюблені ліпнина, флігелі і приземисті землянки.

Василь занурився в спогади, намагався марно пригадати кожну секунду їхнього не частого спілкування, всі плани на майбутнє, якими ділились одне з одним, її голос. Яким він був? Грудним чи дзвінким. Низьким чи високим? Ні він був для нього рідним.

Прийшов до себе від металевого присмаку в роті. Василь сидів на землі однієї рукою втрапивши в калюжу застоялої смердючої води. Він здивовано роззирнувся, не розуміючи що це з ним трапилось. Плюнув собі на руку – крові було чимало.

Він нарешті побачив, як на нього біжать люди. Не групою, не спортсмени, просто, тітки, чоловіки, жінки. За ним теж бігли люди. Власне хтось з них і вдарив його чимось по обличчю. Його вуха почало розкладати. Довкола всі кричали, плакали, І ніхто не біг туди, куди йшов він, всі бігли на нього. Перестрибуючи наступаючи на ноги, і на руку, яка й так була в калабані.

Хтось зупинився над Василем. Він миттєво впізнав Безхатька, якому кілька разів купував їжу та ще грошей давав.

- Тезко, підйом. Бо затопчуть.

- Що трапилось, куди всі? – запитав Василь в свого рятівника, подавши руку зі смердючої калюжі.

- Не знаю, але там страшно.

- Я піду туди.

- Не ходи. Потім подивимось – сказав бомж і потяг його ледь не навкарачки за всіма.

Василь забув про Мілану. Коли його тезка-бомж затримався трохи, щоб перевести подих, він вирвався зі смердючих від смітників та недопалків пальців. І посунув туди, звідки всі бігли. Він побачив, що в деяких людей одяг та обличчя були в крові. Людей ставало менше, сутінки перетворювались в ніч.

Василь зупинився на перехресті його вулички та відреставрованого проспекту. В місці зустрічі прекрасного минулого із жорстокою сучасністю. Людей не було взагалі. З іншої сторони проспекту мав стояти Міланин будинок. Та Василь нічого не бачив, не розумів, чому звідси бігли люди. Пахло димом. Пахло м’ясом. В повітрі стояв важкий пил. Цієї миті увімкнулись ліхтарі. Будинку, її будинку, їхнього будинку, більше не було. Хмарочос, який мав 25-поверхів розпластався по землі. Накрив уламками автівки, дитсадочок, школу, автобус забитий колишніми пасажирами, які зараз більше нагадували фарш. Це був її будинок. Це було місце куди він повертався думками завжди.

Десь здалеку він чув сирени швидких та пожежних.

Він відчув що поруч стояла Мілана, дивилась на це все і сміялась. Ефектно завершилось її життя.