Кольори очима сліпого

– Сонечко, Ясь? – Мертву тишу захаращеної кімнати розірвав голос Максима. –  уявляєш, я забув якого кольору сонце. 

Яна стояла стомлена від усього відразу. Як і останніх пів року, відтоді як усе пішло під хвіст. 

– Сонце? Не видумуй, як ти міг забути?  

Максим на людях виглядав мужнім. Був людиною, яка прийняла і витримала удар абсолютної сліпоти. Але не вдома, не тоді коли вони залишались вдвох на самоті. 

– Серйозно. – Він встав і почав рухатись, надаючи гармидеру в кімнаті логічності — все було під рукою і стояло так, щоб до нього можна було торкнутись і воно не звалилось, чи не розбилось. Повільно крокував у напрямку вікна. Безпомилково провів рукою по столику з чотирма склянками налитої води. 

І торкнувся скла, через яке кілька хвилин тому пробивалось останнє червоне проміння цього дня. 

– Воно жовте. – Яна завмерла у дверях, спостерігаючи за чоловіком.  Спершу вона також сприйняла нормально ці проблеми, ладна була гори звернути заради того, щоб далі бути разом з Максимом. Але через місяць квартира почала своє перетворення на потвору, якою була тепер. Вдома він ледь тримався, істерики, які траплялись все частіше змушували її божеволіти та сумніватись. Два тижні тому він вперше назвав причину безладу. Він боявся залишитись самотнім. Боявся, що його Яся, його сонечко покине його. І тому він, доки вона була поруч, розставляв усе наче був уже один.

– А в чому різниця між жовтим і червоним? – Максим тримав руку так, наче крізь пальці дивився на сіро помаранчеву смугу вечора. – Жовтим і зеленим?

– Жовтий, це наче м'яке солодке яблуко, відповіла Яся. - Шматочок яблука, між двома дольками лимона. Ось якого кольору сонце. 

– Максиме. Можна я розставлю все, як було? – Запитала дівчина. Після затягнутої паузи 

Відповідь завмерла в повітрі, завмерла в нігтях, які впились до крові в її долоню на ручці сумки з речами.