Митець

Проявлена та частково засвічена фотоплівка лежала забутою за шафкою з реактивами та фотопапером, повільно припадаючи пилюкою. Вона чекала генерального прибирання – моменту, щоб бути знайденою.

Кирило ж сидів за своїм столом у лабораторії, огорнутій ядучими кольорами червоних та помаранчевих світлофільтрів. Він затер сірника та байдужими очима спостерігав за вогником, доки той не обпік його пальці, а рука не сіпнулась. Недопалок впав на купу таких самих, майже до кінця перегорілих сірників. Хлопець затер наступний… потім ще… ще...і ще… Повторював цю процедуру, доки пачка не спорожніла. Він зім’яв її, потім вирівняв та розірвав на шматки. Різким рухом Кирило вирвав з під купки сірникових трупів перекреслений та перемальований листок, і ручкою почав робити в ньому дірки. Потім пожбурив папірчик разом з ручкою в календар. Він безжально обведеним 13 числом, схожим на всевидяче око, дивився на марні надії митця придумати концепцію нової фотовиставки. 

Кирило схопився на ноги, та почав з криком зривати з себе одяг. Голим став навколішки, підняв свій погляд догори та забубонів:

- Боже, ось я стою перед тобою голий, як Адам, на колінах в єдиному місці, яке залишилось в мене. В єдиному місці, яке досі вірне мені більше, ніж я сам. 

Невже я сам в себе все забрав? Невже впорався з цим краще за будь-які потойбічні сили? Я ніколи ще не молився і не думаю, що це колись повториться, але більше не можу. Прошу, допоможи! Не заради грошей чи слави, їжі, та не для порятунку всесвіту. Допоможи, бо я розчиняюсь, як цукор в окропі. Мовчиш? До біса все! Хоча ні. До нього я вже звертався. Всесвіт зі всім своїм добром і злом поклав на мене свої невидимі яйця.

Він ліг на холодну підлогу вимощену кахлем, скрутився наче ембріон в матці, і уп’явся кігтями собі у плечі. Кирило плакав, він струшувався від ридань, як в останнє в житті, за всі гріхи, скоєні та не скоєні.

Він ще полежав і важко видихнув. Вибору немає: потрібно починати генеральне та поступово складати свої речі, доки не прийшов хазяїн приміщення. 

***

13.01, 18:03

- Вітаю вас, шановне панство, в студії "сучART" на виставці талановитого, я навіть не побоюсь цього слова, геніального фотохудожника Кирила Дубового - “Шляхами відчаю”. Я особисто з ним познайомився тільки під час підготовки сьогоднішнього проєкту. Тому, думаю, він сам краще розкаже і про себе і про виставку.

- Доброго вечора. Радий бачити всіх сьогодні тут разом зі мною. Я до останнього не вірив, що сьогодні стоятиму тут, перед вами всіма. І взагалі не сподівався, що розповідатиму про фото з плівки, якій більш як десять років. Зараз я дивлюсь на ці фотокартини, як на прояв першого кохання свого життя. Ні, не до дівчини, - до експозиції, діафрагми та витримки; до часу, який зупинився на плівці навіки, доки полум’я не знищить негатив.

На стіні галереї були розвішані висіли наполовину засвічені фото. Проте Кирило бачив лише кілька:

“Кит” - маленька рибина, яка плавала під верхом акваріума. Чорна засвічена частина фото нагадувала прірву, в яку рибка от-от зірветься. Настільки всемогутню і всепоглинаючу, що навіть велетенський кит не зміг би протистояти їй. 

"Тролейбус" - фото, на якому старенький запорожець забитий людьми. Водій явно кричав щось невдоволене в бік фотографа. Вигоріла частина кадру знищила дах. Дійсно, як зрозуміти чи то кабріолет-запорожець, чи то там справді тролейбусні роги? Але сіль картини не, а в емоціях, рот водія широко роззявлений, вирячені очиська. І поруч маленька тендітна, навіть безсила жінка, яка перелякано дивилась вперед. 

На фото “Корма”, напевне колись була дерев’яна модель вітрильника, але безжальне світло залишило лише одну стінку з кубриком. Інше поглинула порожнеча. 

Та Кирило доки розповідав про виставку, про тріумф над самим собою, не міг відірвати погляду від фото під назвою “Відьма”. На фото залишилось лише половина обличчя.  З неї дивилась одноока дівчина-підліток, з хижою усмішкою. Засвічений кадр був дивно не пропорційним, створюючи ефект наповзання темряви на обличчя, яка сховала зачіску інше око зі щокою та частину шиї.

Одна з відвідувачок також невідривно дивилась на фото “Відьма”. Вона бачила не фото, а день коли воно було зроблене. Пам’ятала, як вони тоді посварились і вона вирвала фотоапарат з рук Кирила. Відкрила задню кришку, щоб засвітити плівку. А тепер стояла і думала про те, що якби вони тоді не посварились, не розійшлись в той день то світ би не побачив сьогодні цієї прекрасної експозиції.