Попутники

Марія та В’ячеслав, їхали на його Батьківщину. Дівчина ще жодного разу там не була, а Він ніяк не міг вирватись з роботи останніх 5 років. 

Марія нервувала. Вона постійно смикала зачіску, яка через пів години перетворилась у вороняче гніздо. Потім дійшла черга до комірця блузи: жінці здавалось, що він погано випрасуваний, і вона його поправляла доки зовсім не зім’яла. 

Слава спокійно ж сидів на своєму місці. Він поклав масивне підборіддя на почорнілі від роботи, грубі руки з трохи кривими пальцями й дивився у вікно. Це був погляд чоловіка, який про щось думав, або мріяв. Він не блукав очима, а дивився в одне місце, наче лучник, який намагається відгадати чи долетить стріла в ціль за обрієм чи ні.

За першу годину дороги Марія встигла обмацати все купе, навіть знайшла очима жуйку під стелею та ледь стримувала себе, щоб не віддерти. Лише спина Слави поки залишалась недоторканою, проте не на довго. Я побачив дрібну лупу, на його чорному светрі. Жінка її теж помітила, і почала збивати, аж виляски пішли по купе.

-- Я тобі казала, візьми мій шампунь, а не те твоє «два-в-одному». Весь в перхоті, наче в попелі купався. І що це за зачіска? Я ж фен залишила увімкнутим для тебе. Ти його з розетки витягнув?

Слава не реагував. Він продовжував дивитись в видиму лише йому точку, яка, зважаючи на глибину його погляду, знаходилась десь аж за обрієм. Жінка врешті не втерпіла, і боляче смикнула його за вухо.

– Маш, лягай спати. І не чіпай мене. – сказав він грубо. Але відразу опанував свій спалах гніву. – Не хвилюйся. Ми їдемо до мене додому. Я ж в тебе був!? Було не погано б і до мене заїхати.

Вячеслав підвівся з нижньої лавки. Зняв із самого верху пожовтілий від старості матрац, на якому складно було роздивитись смужки через величезні, аж коричневі, плями. Спритно, по армійському, заправив постіль на другій полиці, не залишивши на простирадлі жодного зім’ятого клаптика, зрештою допоміг Марії на неї вилізти, що вона зробила без жодного заперечення

Він помітив, як я спостерігав за ними та ніяково, вибачаючись, сказав:

– Одружуємось. До мами їдемо. Ви не подумайте. Марія така тільки в стресі. 

Слава повернувся поглядом до своєї точки, наче й не вставав зовсім.

Я заснув під рівномірне постукування коліс, а коли прокинувся то не побачив більше Слави з Марією. В купе були вже зовсім інші люди.