Розділ 10

Софія стояла нерухомо, відчуваючи, як холод проникає до кісток, мов сотні невидимих голок. Її думки, мов вихор, кружляли в голові: вибір, корона, забуття... Вона відчувала, як невидимий тягар, який насувався на її плечі, ставав дедалі важчим. Чи могла вона взагалі зробити такий вибір? І що означала ця коронація, яку так завзято згадував скелет?

Як тільки він зник у темряві, двері тихо скрипнули й зачинилися. Знову запала тиша, така глибока і важка, що здавалося, вона могла поглинути її повністю. Софія залишилася сама в темному залі, тільки вітер за вікном нагадував про існування зовнішнього світу.

Дівчина зробила крок уперед, відчуваючи під ногами стару холодну підлогу. Її рухи були повільними, наче вона боялася знову потривожити темряву, що тільки-но відступила. Пальці торкнулися древнього килима, на якому тільки-но стояв скелет. Від нього йшов ледь відчутний холод.

— Коронація, — прошепотіла Софія, не усвідомлюючи, що говорить уголос. Це слово висіло в повітрі, дивне й водночас таке знайоме. Що, як справді ця корона могла допомогти Оскарові віднайти спокій?

Світло місяця, що проникало крізь вікно, злегка освітило кімнату, надаючи її вигляду казкової, але моторошної краси. У глибині темряви Софія відчула якийсь рух, майже невловний. Холодний вітер увірвався в кімнату крізь відчинене вікно, піднявши пил і штовхаючи її вперед. Вона зробила ще кілька кроків і зупинилася перед старим дзеркалом на протилежному боці зали. У його потрісканій поверхні відбивалася кімната, і вона сама — бліда, з очима, в яких блищала тривога.

Несподівано у віддзеркаленні вона побачила силует. За її спиною, у тій самій темряві, щось ворухнулося. Спершу це здавалося тінню, але вона набувала форми... високого чоловіка в довгому плащі. Його постать виринала з темряви, наче створена самою ніччю, а очі світилися холодним чорним вогнем. Софія відчула, як завмерло її серце, відчуваючи невидиму небезпеку, що нависла над нею.

— Не бійся, Софі, — пролунав його голос, глибокий і водночас лагідний, мов звук далекого дзвону. — Ти почула тільки частину правди. І, мабуть, саме час розкрити тобі її всю.

Дівчина повернулася, відчуваючи, як хвиля холоду охоплює її. Перед нею стояв чоловік, здавалося б, такий самий, як будь-яка інша примара, але в його очах було щось хиже, ніби він приховував у собі силу, яку намагався не виявляти. Та й звідки незнайомець міг знати її ім'я?

— Хто ти? — запитала дівчина, намагаючись зберегти спокій, хоча її голос видавав внутрішнє занепокоєння.

Чоловік посміхнувся, оголивши гострі зуби. Ця усмішка була одночасно привабливою й загрозливою.

— Я той, хто знає більше, ніж Оскар. Ми з ним... давні друзі, — промовив він з насмішкою. — Але його історія неповна. Корона... не може зняти прокляття. Вона — лише символ влади, але ніякої надприродної сили в ній немає.

Софія дивилася на нього, не довіряючи жодному слову, але цікавість та страх не дозволяли їй відірвати погляду.

— Тоді що ж це за прокляття? — вона ступила крок назад, все ще утримуючи дистанцію від незнайомця.

— Це прокляття самого замку, — він нахилився до неї ближче, наче довіряючи якусь темну таємницю. — Він живе своїм життям. Замок годується стражданнями тих, хто тут мешкає... і якщо ти хочеш звільнитися від нього, потрібно знищити цей замок. Усі його стіни, кожен камінь — усе повинно бути стерто з лиця землі. Тільки тоді ти зможеш покінчити з прокляттям і звільнитися.

Софія дивилася на нього широко розплющеними очима. Замок — це місце, яке стало частиною її життя, з усіма своїми таємницями та небезпеками. Вона не могла уявити його знищення. Але що, якщо це єдиний вихід?

— І що станеться з Оскаром? — запитала вона, намагаючись прочитати його реакцію.

Зловісний незнайомець злегка посміхнувся, його очі блищали, як у мисливця, що знайшов свою здобич.

— Оскар... зникне разом із замком, — промовив він з неприхованим задоволенням. — Всі привиди, всі душі, які цей замок тримав у своїх стінах, будуть звільнені. І я в тім числі... І ти, Софіє, теж. Оскар тобі бреше, він тільки хоче тримати тебе тут. Корона не зніме прокляття, але, якщо ти знищиш замок, то врятуєш себе.

В його голосі з’явилася вкрадлива м’якість. Але щось не дозволяло їй повністю повірити в його слова.

— А що буде зі мною? — вона подивилася на нього уважно.

Чоловік зробив паузу, його посмішка стала ширшою, але менш щирою.

— Ти виживеш. Але знищення замку — це складний процес. Тобі доведеться заплатити певну ціну, щоб усе це закінчити. Та хіба не варта ця ціна твого життя і свободи?

Софія відчула, як щось стискає її серце. Цей незнайомець казав правду... чи частину правди. Але його очі та посмішка не давали їй спокою. Він приховував щось дуже важливе, і, можливо, це було саме те, що вона мала знати. Хто ж він?

Знову, якось навіть не помітно, примарна постать відступила в глибину темряви, залишаючи дівчину на самоті з її думками й страхами. Лише тихий вітер продовжував свистіти, пробираючись крізь тріщини у вікнах і огортаючи її своєю заледенілою рукою.

Вона повернулася до дзеркала, її відображення тепер здавалося ще більш збудженим, розгубленим. Де правда, а де брехня? Який шлях їй обрати, щоб не лише врятуватися, але й не втратити власну душу в цьому смертельному лабіринті? Її розум намагався зібрати розкидані шматки інформації, але в темряві замку все виглядало таким нечітким і сплутаним. Тільки одне було ясно: будь-який вибір, що вона зробить, матиме фатальні наслідки.