Розділ 8

Опинившись на дні, Софія з жахом зрозуміла, що її нога заплуталася у водоростях. Вона намагалася вирватися, але марно. Повітря закінчувалося, і з кожною секундою її паніка зростала.

Привид Оскара Ескінга стояв над озером, безпорадно спостерігаючи за тим, що відбувається. Він хотів врятувати леді, що за останній місяць кардинально змінила замок і його самого. Але що міг зробити згусток енергії з її живою плоттю. Він не міг її торкнутися. Якби ж на ній була якась стара річ, тоді можна було спробувати, а так...

— Отямся, Оскаре Ескінг! — просила його власна совість, — Софі не вміє плавати, ти єдиний, хто може її врятувати. Досить вагатись! Не бійся намочити невидимі ноги. Її життя на волосині. Одним шансом більше, одним менше. Тобі нічого втрачати...

Привид вагався лише мить, перш ніж стрибнути в озеро, занурюючись у його глибину. Він простягнув руку до дівчини й несподівано відчув, як його пальці торкаються її тіла. Він обережно вивільнив її ногу й підняв на поверхню.

— Ви... вийшло!? — дивувався Оскар, перевіряючи її пульс, — Якби ж багато років тому я зміг врятувати її, так само як і тебе зараз... Але історія не знає умовного способу "але якби"... – сумно додав привид, обережно несучи її до замку й ставлячи на диван біля каміна.

Стурбований Оскар навіть не помітив, що тендітна дівоча рука щось стискала в долоні.

— Ви хоробра, леді, — прошепотів він. — Навіть не плакали. Може, у вас шок?

— Сльози нічого не вирішують, — відповіла вона, намагаючись говорити впевнено. — Вони лише свідчення про добре серце, коли щирі.

Привид дивився на неї з розгубленістю, не розуміючи, як йому вдалося її врятувати. У неї не було старих речей, які могли б дати йому силу.

Тишу раптово порушили крики кухарки місис Мері, а Оскару довелося миттєво зникнути.

— Що ви там робили? Ця водойма не для купання! Там коїлись страшні речі — стурбовано звучав голос кухарки, яка побачила промоклу і замерзлу дівчину.

Це ще добре, що жінка не помітила як її роботодавиця "літала", адже привид був для всіх невидимим окрім моментів, коли він відкривався перед дівчиною. Чим  менше бачила кухарка, тим спокійніше житиме.

— Це садівник винен, — втомлено відповіла Софія, розгладжуючи мокре волосся. — Він просто виник нізвідки й...

Місис Мері завмерла на місці, її очі округлилися від шоку.

— Садівник? Але у маєтку немає садівника вже понад сто років! — промовила вона з подивом у голосі. — Відтоді як одного добродія, який хотів купити цей замок, знайшли закляклого від страху під трояндовим кущем. Моя мати часто переповідала цю історію.

Софія відчинила старовинний кишеньковий годинник, який знайшла на дні озера. В його внутрішній кришці виднівся крихітний портрет — зображення живого Оскара і молодої дівчини.

— Кажуть, це його кохана леді Сабріна, — зітхнула місис Мері, — ту саму, яку він втопив у тому озері. Відтоді він блукає замком.

— Свою кохану? — Софія скептично звела брову. Привид, який став для неї "рідним" і навіть врятував від утоплення, ніяк не здавався їй вбивцею. — Але на портреті вони виглядають щасливими.

— Подейкують, що він не знайде спокою, поки не здійсниться стародавнє пророцтво, — таємничо прошепотіла кухарка, озираючись на всі боки, ніби привид був десь поруч.

— Пророцтво? — Софія нахилилася вперед, відчуваючи, як її серце стискається від тривоги.

— Напевно, воно десь викарбуване на стінах замку, але ніхто його ще не знайшов, — місис Мері схрестила руки на грудях, але раптом затихла.

Пізніше, оговтавшись від падіння в озеро, Софія сиділа у своїй кімнаті на масивному ліжку, покритому важкими оксамитовими покривалами. Поруч муркотів Фелікс. В руках дівчина тримала книгу, яку відшукала у підземеллі. Стара пожовкла обкладинка ледь трималася, але всередині були багаті розповіді про історію замку.

— Вбивця? Це не може бути правдою, — пробурмотіла вона собі під ніс, гортаючи сторінки. — Навіщо тоді привиду вбивці рятувати мене?

Тим часом привид, здавалося, був у сум’ятті. Він кружляв замком, не наважуючись дивитися на Софію, і постійно зникав у стінах, ніби не міг знайти собі місця. Його примарна постать мерехтіла в сутінковому світлі свічки, яка стояла на старому різьбленому столику біля ліжка. Штори ледве колихалися від легкого нічного вітерцю, що пробивався крізь щілини у стінах, додаючи атмосфери таємничості.

Оскар Ескінг перервав дівочі роздуми, з’явившись перед нею, як завжди без попередження. Він завис у повітрі, злегка підсвічуючись місячним сяйвом, яке пробивалося крізь зашторені вікна.

— Я ж просила не порушувати мій особистий простір посеред ночі, — сердито прошипіла Софія, закриваючи книгу.

Привид, не бажаючи знову відчувати слабкість перед дівчиною, зібрав усю свою гордість:

— Не наказуй мені в моєму ж замку! Хоч я тебе і врятував, але це не дає тобі права командувати мною.

Софія підняла очі й посміхнулася.

— Ти, мабуть, найгірший привид у всьому світі, — саркастично відповіла вона, схилившись до нього ближче. — Що, не можеш мене залякати й витурити звідси вже понад місяць? Жалюгідний!