Розділ 7

Минали дні. Софія Богемська впевнено йшла до своєї мети — відреставрувати замок. Робота кипіла, а у повітрі витав запах свіжої фарби, пилу від старих шпалер і нових матеріалів. Протягом дня лунали звуки молотків, свердел та розпилювачів, що створювали динамічний фон її невтомної праці. Ремонтні роботи відбувалися з невпинною енергією, і кожен крок наближав Софію до завершення великої справи. Щодня вона бруднила руки, відновлюючи старовинні меблі, фарбуючи стіни й чистячи покриття, які вже давно потребували реставрації.

До закінчення терміну парі між дівчиною і привидом Оскара Ескінга залишалася одна доба. Зневірений та розлючений привид вирішив востаннє спробувати залякати та вигнати непрохану жительку, поки та не наразила себе на небезпеку. Сьогодні він відвідав підземелля замку, яке давно було занедбане, але руки Софії ще поки туди не дійшли. Він ледь не зійшов з розуму від злості: перевернув масивний дубовий стіл, який гепнувся на підлогу з гуркотом, розкидав старі документи й порвав стару подушку, роблячи вихор з білого пір’я.

— Мусить же бути в неї якийсь страх... Точно, я вижену цю дівчину геть імітацією вампіра! — заволав привид, хапаючи з полиці старий плащ, що лежав там десятиліттями. — Напружу сухожилля, покажу ікла, і налякаю так, що її сліду тут не залишиться... Бу-га-га!

Звук його гніву пробудив старого скелета, який спокійно спав у темряві підземелля. Скелет, який вже давно перестав бути просто частиною декору, скидався на зневажливу стару мумію з білими кістками й зниклими очицями.

— Ти базікати мастак, але чи справді впораєшся? — заговорив скелет, відчиняючи стару труну, що була накритою брудною білою тканиною, яку погризли міль і гризуни. — Може, ти вже забув, але Софія не така, як ті, кого ти лякав століттями. Її бабусю не налякав, то з чого ти взяв, що її налякаєш? Взагалі я думав, між вами з'явився якийсь зв'язок...

— Та як ти смієш? Що ти взагалі знаєш? У тебе навіть мізків немає. Сидиш весь час, як не в шафі, то в домовині, — розсердився привид, зиркнувши на скелет, що продовжував стояти у кутку.

— Хто б казав? — покрутив пальцем біля скроні скелет, — Може, ти й мав мізки колись, але тепер їх то немає. Поглянь правді в очі! Просто жага до влади опанувала тобою, як і багатьма людьми, визнай!

Привид, червоніючи від гніву, смикнув за білу діряву скатертину і кинув її на скелет:

— Я такий же, як був, з мізками чи без, з серцем чи без нього. Мені не потрібна влада. Зате я маю, на відміну від тебе, свій маєток і купу речей у ньому. Наприклад, ось цю скатертину.

— Дуже по-дорослому, Ваша Величносте! — відповів скелет, іронічно кивнувши на скатертину.

— Браво! Не очікував цього від привида блакитної крові з тисячолітньою історією. Начепити скатертину на скелет — дуже дотепно! Реготати — ніде впасти! Не забувай, що і де-юре, і де-факто цей замок належить Софії. А я просто нагадую, що ти блукаєш цим замком 1384 роки. Може твоя лякливість втратила свою гостроту, і тому така сучасна дівчина нічого не боїться?

— 1384 роки? Невже минуло скільки часу? — здивувався Оскар, намагаючись пригадати всі ті роки, які провів у самотності.

У його голосі прозвучала нота суму і розчарування собою. Він підійшов до великого дзеркала, не маючи змоги розглянути своє відображення. Але він без того знав, воно було — нещасне...

— Так, і насправді — продовжував скелет, — ця дівчина, яка тут тепер, відновлює твій замок, придивись до неї. Можливо, тобі краще розпочати новий розділ своєї “вічної” історії.

Привид, уперше за довгий час, замислився про сенс свого існування і про своє невміння впоратися з простим завданням — налякати. Поступово злість в його неспокійній душі звільнила місце для відчуття порожнечі. Він вирішив зробити паузу і, можливо, знову подумати про своє безглузде існування.

Скелет поглянув на привида з ледь помітною усмішкою і спокійно відправився назад до труни у кутку підземелля, залишаючи свого “вічного друга” в роздумах. Тим часом Софія, не підозрюючи про метушню у підземеллі, продовжувала свою роботу. Тишу замку лише порушували звуки її невгамовної праці.

Наступного дня вона вирішила зробити вихідний. Сонце лагідно освічувало високі замкові башти. Легка прохолода вітру додавала відчуття свободи, і дівчина з усмішкою витягла на подвір'я свій новенький електросамокат. Вона легко каталася по кам’янистій доріжці, вміло маневруючи поміж старими стінами, що мовчки спостерігали за її рухами. Її каштанове волосся грало на вітрі, підстрибуючи разом з нею під час швидких поворотів.

Раптом, з-за воріт пролунав крик і стукіт копит. Застигнувши на місці, дівчина прислухалась, її серце раптово почало битися швидше. Залишивши самокат на дорозі, Софія кинулася вперед, захоплена цікавістю і тривогою. Біля воріт вона побачила нестримного коня, що шалено мчав до прірви над річкою. На спині звіра сидів молодий чоловік, намагаючись втриматись, але безрезультатно. Очі хлопця розширились від страху, його руки судомно хапалися за повідець.

Софія швидко схопилася за сумочку, витягнувши старий ультразвуковий свисток, що зберігався в неї з дитинства. Вона дмухнула в нього, і пронизливий звук розлетівся над землею. На її здивування, кінь зупинився, стишивши ходу, і повернувся в бік дівчини. Втомлений і переляканий парубок, приблизно такого ж віку, як і вона, не втримався в сідлі та звалився на землю з глухим ударом.